Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 85

К оглавлению

85

— Господи, чи ти скинув на мене щойно свою Божу-бомбочку? Я питаю, чи той голос, котрий я щойно чув, — він був твій чи мій власний?

Нема відповіді. Так часто нема ніякої відповіді. Він ще про це поміркує. А наразі треба готуватися до служби. До шоу, якщо сказати, як говорять плебеї.

Преподобний Гарріген підійшов до свого фургона, як завжди, припаркованого біля жовтого бордюру, і відчинив задні двері. Дістав звідти брошури, вистелену шовком тарелю для пожертв, яку поставив на тротуар поряд із собою, а потім і міцний дерев’яний ящик. Трибуну, з якої він провіщатиме, — здійміть ваші руки і співайте алілуя?

О, так, брате, коли ти дістався такого місця, на що тільки не погодишся.


ВІДСПІВ:


Комала-ком-агов!
А це інша тут знов,
Можеш знати її на лице,
Та не варто з нею мать ділов.


ЗАСПІВ:


Комала-ком-десять!
Не друг вона тобі, її бійся,
Як підпустиш її дуже близько,
Вона тебе знов оббреше.

Одинадцятий куплет
ПИСЬМЕННИК

ОДИН


Діставшись до невеличкого торговельного центру в місті Бриджтоні — супермаркет, пральня і навдивовижу капітальна аптека — обидва, і Роланд, і Едді, одразу ж це відчули: ні, не лише спів, а й нагромадження сили. Вони підносились на ній вгору, немов якимсь шаленим, чарівним ліфтом. Едді вловив себе на думках про магічний порошок Дзвінки й магічну пір’їну Дамбо. Відчуття було схоже на те, ніби вони наближалися до троянди, і в той же час зовсім не таке. Не було почуття піднесеної святості чи безгрішності у цьому містечку в Новій Англії, проте щось тут таки діяло і було воно потужним.

Едді вів машину від Іст-Стоунгема до Бриджтона, керуючись знаками, що провадили його з одного путівця на інший, і попутно відзначав ще дещо — неймовірно свіжу виразність цього світу. Літні соснові ліси вражали такою глибокою зеленню, якої він не просто ніколи не бачив, а навіть уявити собі раніше не міг. Від пташок, що шугали в небі, в нього буквально перехоплювало подих, навіть від звичайнісіньких горобців. Кожна тінь на землі виглядала м’якою й об’ємною, якщо хочеш — нахились, скрути, мов клапоть оксамиту, і забирай.

Нарешті Едді запитав у Роланда, чи й той відчуває щось схоже.

— Так, Едді, — відповів Роланд. — Я відчуваю, і бачу, і чую… просто ніби на дотик.

Едді кивнув. Він мав таке саме відчуття. Цей світ виглядав реальнішим за саму реальність. Цей світ, він… антитодеш. На краще означення він не спромігся. Схоже, вони опинилися в самісінькій серцевині Променя. Едді відчував, як їх несе вздовж нього, ніби рікою крізь ущелину в бік водоспаду.

— Але я боюся, — продовжив Роланд. — У мене таке відчуття, ніби ми наближаємося до центру всього — може так статися, навіть до самої Вежі. Тож зрозуміло, що після всіх тих років, після того, як сам цей похід став для мене всім, його кінець лякає.

Едді кивнув. У нього аналогічно. Звісно, що страшно. Якщо навіть не сама Вежа випромінює цю надзвичайну силу, то й тоді це все одно робить щось потужне й страшне, пов’язане з трояндою. Але не зовсім тотожне їй. Двійник троянди? Може бути й таке.

Роланд задивився на автостоянку, на людей, котрі вешталися під літнім небом, по якому повільно сунули пухкі товсті хмари, і, схоже, не усвідомлювали, що світ навкруг них потужно співає, що всі ті хмари пливуть в небесах своїм, одвіку відомим їм шляхом. Вони не усвідомлювали власної краси.

Стрілець промовив:

— Найжахливішим для мене було б досягти Вежі й побачити, що горішня кімната порожня, так я гадав. Бог усіх всесвітів мертвий або його навіть не існувало ніколи. Але тепер… уяви собі, Едді, що там хтось справді є? Якийсь очільник, хтось, хто виявиться…

Він не зміг закінчити цієї фрази.

Її спробував закінчити Едді.

— Хтось, хто виявиться усього лиш черговим гівнюком? Ти це хотів сказати? Бог не мертвий, але він злостивий недоумок?

Роланд кивнув. Це було не зовсім те, чого він боявся, але, на його думку, Едді влучив принаймні десь поряд.

— Роланде, як таке може бути? Зважаючи на те, що ми зараз відчуваємо?

Роланд знизав плечима — мовляв, усяке трапляється.

— У будь-якому разі, чи маємо ми інший вибір?

— Не маємо, — з сумом підтвердив Роланд. — Все і всі служать Променю.

Хтозна, що то була за потужна, співоча сила, але надходила вона з дороги, яка вела знову в бік лісу, на захід від торговельного центру. Напис на вказівнику Канзас-роуд навернув думки Едді до Дороті й Блейна Моно.

Він перемкнув трансмісію їхнього позиченого «форда» і рушив уперед. Серце билося в грудях ритмічними, сильними зойками. «Чи не так почувався Мойсей, коли наближався до палаючого куща, в якому його чекав Бог, — подумалось Едді. — Чи не так само почувався Яків, коли прокинувся у таборі і побачив незнайомця, осяйного й гарного — янгола, з яким йому випало боротися? Мабуть, що так», — вирішив він. Він був певен, що добігає кінця черговий етап їхнього походу — попереду чергова відповідь.

Щоб Бог жив на Канзас-роуд, у містечку Бриджтоні у штаті Мен? Таке мусило б звучати безглуздо, але виявилось, що ні.

«Тільки не вбивай мене на смерть, — подумав Едді й повернув на захід. — Я мушу повернутися до моєї коханої, тож, прошу, не вбивай мене на смерть, ким би або чим би ти не був».

85