Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 84

СІМНАДЦЯТЬ

На розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці стояв припаркований біля тротуару залізний фургон вицвілого червоного кольору. Бордюр у цьому місці був жовтим, і якийсь чоловік в синьому костюмі з емблемою «Патрульний-Наглядач» на рукаві, схоже було, обговорював цей факт з іншим чоловіком, високим і білобородим.

Мія відчула поривчастий відрух тривоги.

— Сюзанно! Що трапилось?

— Отой чоловік!

— Отой «Патрульний-Наглядач»?

— Ні, отой, що з бородою! Він виглядає майже точно, як Хенчик! Хенчик з роду манні! Хіба ти сама не звернула уваги?

Мія уваги не звертала, бо їй це було нецікаво. Вона лише второпала, що ставити фургон при жовтому бордюрі було заборонено і бородатий чоловік, схоже, про це знав, та він все одно його не прибирав. Він продовжував встановлювати мольберти й ставити на них картини. Мія здогадалась, що суперечка між цими двома відбувається вже не вперше.

— Я випишу вам квитанцію, преподобний.

— Робіть, що вважаєте за потрібне, пане офіцере Бензику. Бог любить вас.

— Гаразд. Таке приємно чути. А щодо квитанції, то ви її порвете. Правильно?

— Віддайте кесареві — кесареве, а Богові — Боже. Так сказано в Біблії, і хай благословиться священна книга Господня.

— От щодо цього не маю жодних заперечень, — кивнув «Патрульний-Наглядач» Бензик, дістав із задньої кишені товстенький стос папірців і почав щось писати. Усе це нагадувало якийсь традиційний ритуал. — От лишень дозволь мені тобі дещо нагадати, Гаррігене: рано чи пізно в міській управі терпець урветься, і вони врешті ухоплять тебе за твою святенницьку дупу. Єдине, чого мені хотілося б, — бути при цьому свідком.

Він відірвав папірець, зробив крок до залізного фургона і засунув квитанцію під чорний склоочисник на лобовому склі.

Ця сцена розвеселила Сюзанну.

— Нарвався на штраф. І, судячи з їхньої розмови, це не вперше.

Мія теж мимовіль відволіклася.

— Сюзанно, а що там написано на фургоні, отам, збоку?

Відбулася невеличка запинка, коли Сюзанна виступила трохи наперед і їм перекосило зір. Дивне це було відчуття для Мії, ніби щось залоскотало їй глибоко в голові.

Сюзанна, так само зачудована:

— Там написано: ЦЕРКВА СВЯТОГО БОГА-БОМБИ. Ерл Гарріген. І ще: ЗА СВОЇ ПОЖЕРТВИ ВИ ОТРИМАЄТЕ ВИНАГОРОДУ НА НЕБЕСАХ.

— Що таке небеса?

— Інша назва галявини в кінці шляху.

— А…

Виконавши свій обов’язок, «Патрульний-Наглядач» Бензик почимчикував геть, зчепивши руки за спиною, сині формені штани обтягували його доволі важкий зад. Тим часом преподобний Гарріген розставляв свої мольберти. Картина на одному з них зображала чоловіка у білому балахоні, котрий виводить із в’язниці іншого чоловіка. Голова того, що в балахоні, сяяла. На іншій картині білий балахон відвертався від монстра з червоною шкірою й рогами на голові. Скидалося на те, що монстр вельми сердитий на сея Білого Балахона.

— Сюзанно, оце таким, як ота червона істота, люди тутешнього світу малюють Багряного Короля?

Сюзанна:

— Гадаю, так. Якщо тобі цікаво — це Сатана, володар нижнього світу. Хай би цей Божий чоловік зупинив для тебе таксі, як ти на це? Застосуй черепашку.

Знову з підозрою (просто Мія, вочевидь, не могла інакше):

— Що це ти таке кажеш?

— Правду кажу! Атож! Як говорив Ісус Христос, жінко.

— Гаразд, гаразд.

Мія вочевидь ніяковіла. Діставши з кишені черепашку, вона наблизилась до преподобного Гаррігена.

ВІСІМНАДЦЯТЬ

Раптом Сюзанні сяйнула думка, що вона мусить зробити. Сюзанна відокремилась від Мії (якщо ця жінка не зловить собі таксі за допомогою магічної черепашки, вона геть пропаща), міцно заплющила очі й уявила собі Доґан. Розплющила очі прямо там. Вона вхопила мікрофон, у який перед тим кликала Едді, й натисла кнопку.

— Гаррігене! — промовила вона в мікрофон. — Преподобний Ерл Гарріген, ви мене чуєте? Як чутність, дорогенький? Ви чуєте мене?

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ

Преподобний Гарріген доволі надовго відволікся від своїх трудів, спостерігаючи, як чорна жінка — до того ж із гарними формами, хвалити нашого Господа — сідає в таксі. Машина від’їхала. Йому ще багато чого треба було зробити, перш ніж розпочне свою щовечірню службу, — сутичка з офіцером Бензиком була всього лише увертюрою, — але він так і стояв, так і дивився, як підморгують, зникаючи вдалечині, задні вогні таксі.

Чи щось із ним трапилось?

А що саме?.. Чи таке можливо, щоб…

Преподобний Гарріген укляк посеред тротуару, не звертаючи ніякої уваги на перехожих (утім, більшість із них його теж не помічали). Він зчепив пальці своїх великих добряче намолених рук і підніс їх до підборіддя. Він пам’ятав, що в Біблії говориться про те, що молитва — це приватна справа, яку треба відправляти в затишному місці, і він багато часу на самоті відстоював на колінах, авжеж, Господи, але також він вірив у те, що Бог хоче, аби люди подеколи могли бачити, як виглядає молільник, бо більшість з них — кажу тобі Гоосподи! — забули, що воно таке. І не було кращого, не було для балачки з Богом милішого місця, ніж тут, на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці. Тут звучав спів, ясний і чистий. Він підвищував дух, прочищав розум… і, просто попутно, очищав також шкіру. То звучав не голос Бога, преподобний Гарріген не богохульний йолоп, аби повірити в таке, натомість йому на думці були ангели. Так, каже Гоосподь, каже Бомба-Гоосподь, голосом се-ра-фима!