Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 34

Сюзанна врешті наважилася.

— Міє, а від кого твій малюк? Ти знаєш ім’я того демона, котрого можна вважати його батьком?

Мія усміхнулася. Сюзанні не сподобалася її усмішка, забагато в ній було від Детти, надто багато зухвалості, глузливої зарозумілості.

— Атож, панночко, я знаю. І ти таки вгадала. Це саме демон окульбачив тебе ним, вельми могутній демон, правду кажучи. Людиноподібний демон! Так і мусило трапитись, бо справжні демони — тобі варто про це знати — оті, покинуті на берегах світів, які обертаються навкруг Вежі відтоді, як занепав Прим, ті демони безплідні. І не без поважної причини.

— А як же тоді…

— Батько мого малюка — твій дін, — перебила її Мія. — Атож, його батько Роланд з Ґілеаду. Нарешті з’явиться онучок у Стівена Дескейна, хоча йому самому, давно зогнилому в могилі, цього вже ніколи не взнати.

Сюзанна вирячилась на неї, геть забувши про холодний вітер, що віяв з пустки Дискордії.

— Роланд?.. Не може цього бути! Він був поряд зі мною, коли демон перебував усередині мене, він якраз витягував Джейка з маєтку в Датч-Гіл, і злягання — це останнє, що могло йому тоді спасти на думку… — Вона здригнулася, згадавши дитину, яку бачила в Доґані. Її очі. Ті її сині очі вбивці. — Ні. Ні, я не можу в це повірити.

— Однак його батько — Роланд, — наголосила Мія. — І коли малюк прийде у світ, я назву його ім’ям із твоєї пам’яті, Сюзанно з Нью-Йорка, тим ім’ям, яке ти запам’ятала в ті часи, коли вивчала замкові подвір’я, всякі мерлони, требушети та барбакани. А чом би й ні? Ім’я гарне, підходяще.

«Вступ до середньовічної історії» професора Мюрі, ось про що вона каже.

— Я назву його Мордред, — промовила вона. — Ростиме він швидко, швидше за людину, оскільки натуру має демонську. Він виросте сильним, мій любий хлопчик. Моє уособлення всіх будь-коли сущих стрільців. І отже, як і той Мордред з твоєї казки, він замордує свого батька.

По цих словах Мія, нічия дочка, здійняла руки до обсадженого зірками неба і заволала, але що звучало в тім крику — жах, печаль чи радість, — Сюзанна зрозуміти не могла.

ДВА

— Пригощайся, — запропонувала Мія. — Ось що в мене є.

З-під свого серапе вона видобула гроно винограду і паперовий пакет з жовтогарячими фруктами лаконосу, пухкими, як її черево. Звідки, дивувалася Сюзанна, могли взятися ці фрукти? Може, їхнє спільне тіло зараз сновидою гуляло там, у «Плаза-Парк»? Може, в номері стояв кошик з фруктами, якого вона не зауважила? Чи ці фрукти — плоди чистої уяви?

Та яка різниця. Апетит, якщо вона його до того й мала, тепер, після зізнань Мії, її покинув. Той факт, що повідана нею історія була неможливою, тільки додавав їй жахливості. А ще вона не могла перестати думати про дитинча в утробі, побачене нею на одному з тих телеекранів. І про ті його сині очі.

— Ні. Такого бути не може, чуєш? Це неможливо!

Вітер, що дув крізь прогалини між мерлонами, пронизував її до кісток. Вона підважилася на руках, зісковзнула з візка, примостилася під галерейною стіною поряд з Мією і, задивившись вгору на чужі зірки, прислухалася до невпинного виття вітру.

Мія напихалася виноградом. З одного кутика її рота стікав сік, а з протилежного кута вона зі швидкістю кулемета випльовувала кісточки. Проковтнула, утерлася і промовила.

— Може. Ще й як може бути. Та що тут гадати: все так і є. А ти все ще рада, що прийшла сюди, Сюзанно з Нью-Йорка, чи вже вважаєш, що краще було б не вдовольняти власної допитливості?

— Якщо я мушу розрішитися не своєю дитиною, я волію знати геть усе про цю дитину. Ти здатна це зрозуміти?

Почувши таку роблену брутальність, Мія кліпнула, а потім кивнула.

— Гаразд. Розкажи мені, яким чином дитина може бути Роландовою. І якщо хочеш, щоб я повірила твоїм розказням, почни з такого, що змусить мене вірити.

Мія ввігнала нігті у шкірку лаконосу, зідрала її одним швидким порухом і жадібно зжерла. Хотіла було зробити те саме з наступним, та завагалася і просто почала перекочувати фрукт між долонями (такими бентежно білими долонями), зігріваючи.

Та врешті почала.

ТРИ

— Скільки усього Променів, Сюзанно з Нью-Йорка?

— Шість, — відповіла Сюзанна. — Було шість принаймні. Гадаю, зараз залишилося тільки два, котрі…

Мія нетерпляче змахнула рукою, ніби кажучи: не гай мого часу.

— Атож, шість. Отже, коли Промені були сотворені з тієї великої Дискордії, з того бульйону творення, котрий дехто (включно з манні) називає Обером, а інші — Примом, то що їх сотворило?

— Не знаю, — сказала Сюзанна. — Може, Бог, а ти як гадаєш?

— Можливо, десь є й Бог, але ці Промені, Сюзанно, постали з Приму силою подиху магії, справжньої магії, котра зникла ще в прадавнину. Чи то Бог був колись сотворив магію, чи навпаки — магія Бога? Мені про те не знати. Це питання до філософів, а моя справа материнство. Проте колись, в прадавні часи, існувала сама лиш Дискордія, і от з неї-то й виринули міцні шість Променів, котрі перетинаються між собою в єдиній точці. Задля вічного їх підтримання існувала магія, але коли магія щезла звідусіль, окрім єдино тільки Темної вежі, котру дехто називає Кан Калікс, Залою Вороття, людей охопив відчай. Коли минула Доба Магії, надійшла Доба Машин.

— «Північний центр позитроніки», — промурмотіла Сюзанна. — Біполярні комп’ютери, слоутрансові двигуни. — Пауза. — Блейн Моно. Але все це існує поза нашим світом.

— Гадаєш? Хочеш сказати, твій світ виняток? А як щодо напису на щиті в готельному холі?