Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 119

119

— Вона пішла, — нарешті сказала Мія. — Погана пішла.

Навіть у тиші цього приміщення було ледь чутно її голос, що звучав майже як шепіт. Стояла вона вбито, потупивши очі, і щоки в неї були мертвотно-білі.

— Прошу, містере Сейр… сей Сейр… тепер, коли я зробила, як ви мені наказали, благаю, скажіть, що ви тоді говорили мені правду, що я буду виховувати мого малюка. Благаю, скажіть це знов! Скажіть, і ніколи більше не почуєте ту, іншу, присягаюся лицем мого батька й ім’ям матері моєї, істинно вам кажу.

— У тебе їх ніколи не було, — відсторонено, зневажливим тоном зауважив Сейр.

Жалості і співчуттю, про які вона благала, не було місця в його очах. А понад ними посеред його лоба пульсувала й пульсувала червона діра, не проливаючись кров’ю за край.

Новий спазм, наразі найболючіший, ввігнався в неї своїми зубами. Мія похитнулась, але цього разу Сейр не поквапився її підтримати. Вона уклякла перед ним на колінах, поклавши руки на шерехату глянсову шкіру черевиків зі страуса, і знизу вгору зазирала в його бліде обличчя. Воно дивилося на неї зверху повз оглушливо кричущу жовтизну його спортивного піджака.

— Будь ласка, — заклинала вона. — Я молю вас, благаю: дотримайтеся вашої мені обіцянки.

— Можу й дотриматися, — мовив він. — А можу й ні. А знаєш що, мені ще ніколи не лизали черевиків. Уявляєш? Прожити так довго й ніколи, жодного разу не отримати собі отого доброго, старосвітського лизання черевиків.

Десь загиготів жіночий голос.

Мія нахилилася.

— Ні, Міє, ти не мусиш, — зойкнула Сюзанна, але Мія не відгукнулася.

І паралізуючий біль в глибині її черева не завадив їй. Вона висолопила язика і почала лизати шерехату поверхню черевиків Річарда Сейра. Хоча й перебуваючи дуже віддалік, Сюзанна теж відчула їх смак. Сухий, порошний, шкіряний смак, повний суму й приниження.

Сейр якийсь час спостерігав її, а потім сказав:

— Перестань. Досить.

Він різко звів її на ноги, її лице опинилося за три дюйми від його неусміхненого обличчя. Після того, що вона вже встигла тут побачити, неможливо було не помітити маски, що була на ньому, як і на всіх них. Туго напнуті щоки були майже прозорими, під ними ледь виднілися завитки темно-багряного волосся.

Чи, мабуть, точніше було б назвати його хутром, якщо ним укрите все лице.

— Твоє канючення не дасть тобі користі, — сказав він. — Хоча, мушу визнати, відчуття надзвичайне.

— Ви обіцяли! — заплакала вона, даремно вириваючись з його чіпких рук. Та тут надійшла нова хвиля переймів і вона перегнулася навпіл, з усіх сил стримуючись, щоб не лементувати. Щойно перейми вщухли, вона повернулася до свого.

— Ви казали п’ять років… а може, й сім… так, сім… все найкраще для мого малюка, ви казали…

— Так, Міє, — погодився Сейр. — Здається, я щось таке пригадую.

Він нахмурив брови, як це роблять люди, перед якими постала якась особливо прикра проблема, а потім просяяв. У коротку мить усмішки матеріал маски навкруг кутика його рота зморщився, показавши жовтий пеньок зуба, що ріс зі складки, де сходилися верхня й нижня губи. Він одпустив одну її руку, щоб підняти догори свій палець у менторському жесті.

— Все найкраще, так. Питання в тім, чи ти сама потрапляєш у цей список?

Схвальний белькіт і регіт привітав цей його жарт. Мія згадала, як вони називали її Матір’ю і кричали їй хайл, але це тепер здавалося такою давниною, ніби уривком якогось безглуздого сновидіння.

— А от тягати його в собі ти була цілком годна, хіба ні? — спитала її Детта звідкілясь із далеких глибин, з камери, ясна річ. — Аякже ж! Для цього діла ти виявилася цілком підходяща!

— Виношувати його я була цілком годна, хіба ні? — ледь не плюнула Мія в нього цими словами. — Годна на те, щоб засилати іншу їсти жаб у болоті, змушувати, щоб вона думала, що то кав’яр, чи не так?.. Для такого я цілком годилася, чи не так?

Сейр моргнув, явно здивований такою ураганною реакцією.

Та Мія одразу ж пом’якшала.

— Сей, подумайте, від чого я відмовилась!

— Тьху, та ти не мала геть нічого! — відповів їй Сейр. — Чим ти була, як не безглуздим привидом, чиє існування крутилося лише навкруг того, щоб трахнути якогось випадкового приблуду? Шльондра всіх вітрів, хіба не так називав тебе Роланд?

— Тоді подумайте про іншу, — не вгавала Мія. — Про ту, що називає себе Сюзанною. Я вкрала все її життя і всякий його сенс заради мого малюка, через ваше намовляння.

Сейр відмахнувся.

— Твій рот тобі не зарадить, Міє. Тож краще закрий його.

Він кивнув комусь ліворуч себе. Наперед виступив ниций чоловік із широким бульдожим лицем, з головою, вкритою буйними сивими кучерями. Червона діра посеред його лоба була якось дивно схожа на китайське око, скошена. Слідом за ним з’явилося чергове птахоподібне створіння, цього разу з хижою темно-коричневою головою яструба, що стирчала на довгій круглій шиї над його майкою з написом СИНІ ДИЯВОЛИ ДЮКА. Вони схопили Мію за руки. Доторк птахоподібного був мерзотним — лускатим, чужинським.

— Ти послужила прекрасною схоронницею, — сказав Сейр. — Тут ми не маємо ніяких заперечень. Але також ми мусимо пам’ятати, що насправді це сучка Роланда з Ґілеаду виношувала дитину, чи не так?

— Брехня! — скрикнула вона. — Ох, яка ж це підла… БРЕХНЯ!

Ніби й не чуючи її, він продовжив:

— А різні роботи потребують різного фаху. Як то кажуть: швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайсь.

— БУДЬ ЛАСОЧКА! — заридала Мія.

Яструб приклав кігтясті руки собі до голови і захитався з боку в бік, немов оглушений. Ця його пантоміма викликала сміх і навіть схвальний свист.

119