Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 118

118

«Це як подарувати мотоцикл сліпому», — подумала вона.

Річард Сейр — стрункий, середнього віку, бровастий красень з пухлими губами — почав аплодувати. Його пальці зблискували перснями. Його жовтий блейзер сяяв у приглушеному освітленні.

— Хайл, Міє! — гукнув він.

— Хайл, Міє! — підхопили решта.

— Хайл, Мати!

— Хайл, Мати! — закричали вампіри й ниці чоловіки з жінками, і всі вони теж почали аплодувати. Робили вони це доволі енергійно, але акустика цього приміщення притлумлювала овацію, перетворюючи ляскання долонь на шелест кажанячих крил. Голодний звук, від якого в Сюзанни засудомило в животі. Й одразу ж почався новий напад переймів, аж ноги їй підломилися. Вона поточилася вперед, ледь не вітаючи цей біль, що забивав собою її тривогу. Сейр ступив крок уперед і підхопив її під лікті, не дав їй упасти. Вона гадала, його доторк буде холодним, проте пальці в нього виявились гарячими, як у пацієнта холерного диспансеру.

Вона побачила, як у глибині зали з-поміж тіней виступила якась висока фігура, щось таке — ані вампір, ані ниций чоловік. Воно було у джинсах і простій білій сорочці, але над коміром у нього стирчала пташина голова. Поросла гладеньким, темно-жовтого кольору пір’ячком. Очі були чорні. Воно теж поаплодувало, делікатно ляскаючи в долоні, і вона побачила — з дедалі зростаючою огидою, — що замість пальців воно має кігті.

З-під одного зі столів вибігли десь півдюжини жуків і вирячилися на неї своїми повислими на стеблинах очиськами. Жахливо розумними очиськами. Жувальця в них клацали так, що це нагадувало сміх.

— Хайл, Міє! — зазвучало у її голові комашине дзижчання. — Хайл, Мати! — А потім вони щезли, знов поховалися в тінях.

Мія обернулася до дверей і побачила пару ницих людей, котрі блокували вихід. А таки так, це на них маски; зблизька добре було видно, що на швейцарах акуратні чорні зачіски просто намальовані. Мія з обмертвілим серцем знову обернулася до Сейра.

Надто пізно.

Вже пізно на щось сподіватися, залишається тільки пройти крізь усе це.

СІМНАДЦЯТЬ

Сейр був розтиснув пальці, коли вона відверталася. Тепер він знову взяв її за ліву руку. І тієї ж миті хтось інший стиснув її правий зап’ясток. Вона повернулася в той бік і побачила товстуху у сукні з срібної парчі. Її велетенський бюст настирливо ліз угору, і сукня відчайдушно утримувала його в межах декольте. З її рук вище ліктів вільно звисала зайва плоть, від неї відгонило задушливим запахом тальку. У її лобі зяяла червона діра, наповнена кров’ю, яка не переливалася за вінця.

«Це вони так дихають, — подумала Мія. — Вони так дихають, коли одягнені у ці…»

Дедалі глибше западаючи в свою тугу, вона майже забула про Сюзанну, а про Детту й поготів. Тож коли Детта Волкер вийшла наперед — чорта з два, не вийшла вона, а вискочила наперед, — Мія не мала як її зупинити. Вона лише побачила, як її руки, немовби їх власною волею, рвонулися вгору, як її пальці втопилися у пухких щоках жінки у срібній парчевій сукні. Жінка верескнула, але, як не дивно, решта публіки, включно з Сейром, так гучно зареготали, ніби вони ніколи в житті не бачили смішнішого видовища.

Маска людини відтягнулась від заціпенілих очей ницьої жінки й репнула. Сюзанні згадалися її останні миті на замковій галереї, коли все там застигло, а небо розірвалося, як папір.

Детта зірвала майже геть усю маску. Теліпалися, прилиплі до її пучок, шматки чогось схожого на латекс. На тім місці, де щойно була машкара, виявилася голова великого рудого пацюка, мутанта з жовтими зубами, що проросли йому крізь вкриті струпом щоки, а з носа його звисало щось схоже на білу черву.

— Бридка дівчинка, — промовив пацюк, грайливо сварячись пальцем на Сюзанну-Мію. Другою рукою ця істота все ще тримала її за зап’ясток. Її партнер — ниций чоловік у строкатому смокінгу — реготав так завзято, що аж зігнувся навпіл, і Мія помітила щось, що стирчало в нього ззаду крізь штани. Як для хвоста, воно здавалося надто кістлявим, але вона вирішила, що то таки хвіст.

— Ходімо, Міє, — промовив Сейр, смикнувши її до себе. А тоді нахилився до неї, уважно заглядаючи їй в очі. — Чи це ти, Одетто? Це ж ти, правда? Авжеж, це ти, уїдлива, надто освічена, шкідлива негритоска.

— А фіг тобі, щуряча морда, блідосракий пацючаро, бо це я тут! — гаркнула Детта і заразом харкнула Сейру межи очі.

Той аж рота роззявив від здивування. Тоді стулив пельку, скорчивши грізну гримасу. У залі знов запала тиша. Він утер слину собі з обличчя — з маски, яку він носив поверх свого справжнього обличчя, — і, не вірячи власним очам, подивився на долоню.

— Міє? — запитав він. — Міє, ти дозволила їй таке зробити мені? Мені, котрий має бути хрещеним батьком твого сина?

— Ти собаче лайно! — заволала Детта. — Смокчи й далі члена в свого ка-татуся, лізь пальцем йому в дупу, бо ти нінащо більш не годен! Ти…

— ПОЗБАВСЯ ЇЇ! — гримнув Сейр.

Мія прямо на очах натовпу вампірів і ницих людей слухняно виконала наказ.

Результат був екстраординарним. Голос Детти почав віддалятися, ніби її справді хтось гнав з ресторану (саме викидайло, і саме штовхаючи в спину). Вона вже перестала намагатися щось сказати, лише верескливо реготала, та скоро звук її голосу геть ущух.

Сейр стояв, зчепивши перед собою руки, і уважно дивився на Мію. Решта теж втупилися в неї. А десь там, поза гобеленом, на якому бенкетували зі своїми леді рицарі, не вщухали балачки й приглушений сміх якогось іншого гурту.

118