Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 93

— І ти відчув, як щось пхається тобі назустріч, — повторив Роланд тим самим вбивчо беземоційним тоном.

— Авжеж, — голос Кінга впав так низько, що Едді його ледве дочув. — ПРОХОДУ НЕМА. НЕ ВХОДИТИ. ВИСОКА НАПРУГА. — Він зробив паузу. — Можливо, навіть СМЕРТЕЛЬНА НЕБЕЗПЕКА.

«Тобі б не сподобалася та туманна тінь, яку я бачу, як вона в’ється навкруг тебе, — подумав Едді. — Цей чорний німб. Ні, сей, гадаю, це тобі аж ніяк не сподобалося б, а що ж я бачу? Сигарети? Пиво? Щось інше загрозливе, до чого в тебе виробилася звичка? Автомобільна аварія якоїсь п’яної ночі? А як далеко попереду? Скільки ще років?»

Він подивився на годинник над Кінговим кухонним столом і був неприємно здивований тим, що вже за чверть четверта після полудня.

— Роланде, вже пізно. Цьому чоловікові треба їхати по свого сина. А ми мусимо знайти мою дружину, перш ніж Мія народить дитину, яку вони виношують на двох, і Багряний Король вирішить, що немає більше потреби в Сюзанні.

— Ще трішечки, — відповів Роланд. І, замовкнувши, похилив голову. Думав.

Намагався вирішити, які питання будуть правильними питаннями. Можливо, лише одне питання. І то важливо, Едді добре це розумів, бо їм вже ніколи не повернутися у червень 1977 року. Вони змогли б потрапити в цей самий день у якомусь іншому зі світів, тільки не в цьому. Та чи й існує цей Стівен Кінг у якомусь іншому зі світів? Цілком можливо, що ні.

Поки Роланд розмірковував, Едді спитав Кінга, чи каже йому про щось ім’я Блейн.

— Ні. Нічого такого не пригадую.

— А як щодо Лада?

— Це має якийсь стосунок до ладдитів? До тієї секти машиноненависників, чи не так? Що існувала у дев’ятнадцятому сторіччі, хоча, здається, почали вони діяти ще раніше. Якщо я не помиляюся, у дев’ятнадцятому вони вдиралися на фабрики і трощили машини на друзки. — Він вищирився в усмішці, знову продемонструвавши ті свої криві зуби. — Гадаю, на той час вони були кимось на кшталт грінпісівців.

— А Беріл Еванс, твоя пам’ять відгукується на це ім’я?

— Ні.

— Хенчик? Хенчик з роду манні?

— Ні. Що таке манні?

— Довго пояснювати. А як щодо Клаудії-і-Інесс Бахман? Це ім’я для тебе щось озна…

Кінг вибухнув сміхом, здивувавши Едді. Та й сам Кінг був здивований не менше, судячи з його обличчя.

— Дружина Дікі! — вигукнув він. — Звідки ви, в біса, знаєте про неї?

— Я не знаю. А хто такий Дікі?

— Річард Бахман. Деякі з моїх найперших романів я видавав у дешевих паперових обкладинках під псевдонімом. І той псевдонім був якраз Бахман. Одного вечора, я тоді був добряче п’яним, я написав йому цілу автобіографію, включно з тим, як він переміг гостру лейкемію, шана Дікі! Ну, а Клаудія — це його дружина. Клаудія Інесс Бахман. Щодо частки «і»… цього я не знаю.

Едді відчув, ніби величезна невидима брила раптом скотилася йому з грудей, геть з його життя. Клаудія Інесс Бахман має вісімнадцять літер. Отже, щось додало сюди «і», але навіщо? Вочевидь, щоб літер стало дев’ятнадцять. Клаудія Бахман — просто ім’я. А от Клаудія-і-Інесс Бахман — це вже ка-тет.

Едді подумалось, що одне з питань, заради вирішення яких вони сюди з’явилися, вже отримало на себе відповідь. Так, їх створив Стівен Кінг. Принаймні він створив Роланда, Джейка й отця Каллагена. До решти він ще просто не дійшов. Він рухав Роландом, немов шаховою фігурою: ходи на Талл, Роланде, спи з Едді, Роланде, ганяйся за Волтером по пустелі, Роланде. Але, поки Кінг рухав свого головного героя по шахівниці, щось рухало ним самим. Та єдина літера, додана до імені дружини його псевдоніма, свідчить про це. Щось хотіло, аби Клаудія Бахман стала дев’ятнадцяткою. Отже…

— Стіве?

— Що, Едді з Нью-Йорка? — ніяково посміхнувся Кінг.

Серце в Едді так стукотіло, що ледь не вискакувало з грудей.

— Що для тебе означає число дев’ятнадцять?

Кінг замислився. Надворі вітер зітхав між дерев, човен гудів і каркала та сама, а може, й інша, ворона. Невдовзі надійде той час, коли по берегах цього озера люди починають смажити барбекю, щоб потім, можливо, поїхати до міста, на концерт якогось оркестру на площі, і все таке інше в цьому найкращому зі світів. Чи просто найреальнішому.

Нарешті Кінг похитав головою, і Едді розчаровано видихнув.

— Перепрошую. Це просте число, от і все, що спало мені на думку. Прості числа деякою мірою інтригують мене відтоді, як у Лізбонській середній школі мене навчав алгебри містер Сойчак. Ну й ще, здається, мені було дев’ятнадцять, коли я познайомився з моєю майбутньою дружиною, хоча вона може зі мною й не погодитись. У неї взагалі незговірливий характер.

— А як щодо дев’яноста дев’яти?

Кінг подумав трохи, тоді порахував, загинаючи пальці.

— Збіса поважний вік. «Дев’яносто дев’ять років у старій каменоломні». Це пісня така є — «Загибель старого дев’яносто дев’ятого». Хоча, можливо, я плутаю її з «Загибеллю „Геспера“». «Дев’яносто дев’ять пляшок пива стояли на полиці, ми взяли одну, пустили по колу, залишилося пива дев’яносто вісім пляшок». А більше нічого, хіба що дуля з маком.

Настала черга Кінга поглянути на годинник.

— Якщо я скоро не виїду, Бетті Джонс телефонуватиме, щоб спитати, чи не забув я, що в мене є син. А потім мені ще треба проїхати близько ста тридцяти миль в північному напрямку, отаке. Це могло б у мене вийти набагато легше, якби я не пив пива. А не пити, в свою чергу, мені було б легше, якби в мене на кухні не сиділи двійко озброєних привидів.

Роланд машинально кивав. Він потягнувся до свого патронташа, витяг звідти патрон і почав крутити його між великим і вказівним пальцями лівої руки.