Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 88

А проте на розворотному майданчику стояв новенький джип «черокі» з ловкеньким індіанським візерунком, намальованим на борту, з чого також можна було судити, що Стівен Кінг не голодує заради свого мистецтва. Перед будинком містився дитячий манеж з дерев’яними драбинками й розкиданими навкруги пластмасовими іграшками. У Едді від його вигляду тьохнуло серце. Калья навчила його чітко: діти ускладнюють проблеми. Судячи з іграшок, діти, що живуть тут, ще маленькі. І ось до них приїздять двоє дядьків, озброєних великокаліберними револьверами. Дядьків, котрі саме зараз не зовсім при добрім розумі.

Едді заглушив двигун «форда». Каркнула ворона. Гудів моторний човен — судячи зі звуку, більший за той, що вони чули раніше. Поза будинком яскраві промені сонця відбивалися від синьої води. І голоси співали: Ком, ком, кама-кама-комала.

Грюкнуло, це Роланд відкрив дверцята машини й виліз надвір, трохи похитнувшись: поранене стегно, сухий крутій. Виліз Едді, розминаючи занімілі, немов чужі, ноги.

— Таббі, це ти?

Голос долетів з-за правого рогу будинку. А тоді, поперед того голосу, поперед чоловіка, якому він належав, з’явилася тінь. Ніколи Едді ще не бачив тіні, котра б наповнювала його таким страхом і цікавістю. Він подумав, і то з абсолютною ясністю: «Звідти йде мій творець. Це він, атож, правду кажу».

А голоси співали.

Комала-ком-йокелемене, ось той, хто створив мене.

— Ти щось забула, любонько?

Тільки останнє слово прозвучало з отим східним протягом — люубонько, на такий манер його промовив би Джон Каллем. А тоді з’явився й сам господар будинку, особисто. Побачив їх і зупинився. Роланда він побачив і застиг. Разом з цим замовкли й співочі голоси, і гудіння човна на озері, схоже, теж припинилося. На якусь мить весь світ завис у повітрі. А тоді цей чоловік розвернувся й побіг. За мент до того Едді ще встиг помітити жахливий зблиск впізнавання на його обличчі.

Слідом за ним, немов кіт за пташкою, блискавично метнувся Роланд.

П'ЯТЬ

Але ж сей Кінг не пташкою був, а людиною. Літати він не вмів, а тікати не мав куди. Бокова галявина спускалася з положистого пагорба, вид якого псувала лише бетонна брила, де міг бути або колодязь, або якийсь каналізаційний люк. Поза галявиною лежав пляжик, завбільшки як поштова марка, де теж було розкидано іграшки. А далі — тільки озеро. Чоловік добіг до берега, стрибнув у воду, а потім повернувся, та так незграбно, що ледь не впав.

Роланд посеред гонитви застиг на пляжному піску. Вони зі Стівеном Кінгом втупились одне в одного поглядами. Едді стояв ярдів за десять позаду Роланда, дивлячись на них. Знову розпочався спів, а разом з ним і гудіння моторного човна. Можливо, вони й не припинялися, проте Едді вважав інакше.

Чоловік у воді затулив собі очі долонями, як то роблять діти.

— Вас тут нема, — промовив він.

— Я тут, сей, — відгукнувся Роланд, голос його звучав м’яко й разом з тим благоговійно. — Прибери руки з очей, Стівене з Бриджтона. Прибери їх і добре мене роздивися.

— Можливо, в мене щось з нервами, — промовив чоловік у воді, але повільно опустив руки. На очах в нього були окуляри в простій чорній оправі, з товстими скельцями. Одну їх дужку було полагоджено шматочком клейкої стрічки. Волосся він мав чи то чорне, чи темно-русяве. От борода, та точно була чорна, з окремими яскравими пасмами ранньої сивини. Одягнений він був у сині джинси й майку з написами: RAMONES, ROCKET ТО RUSSIA GABBA-GABBA-HEY. Скидався він на товстуна середніх літ, хоча насправді товстим ще не був. Високий, з блідим обличчям попелястого відтінку, як у Роланда. Едді без особливого здивування відзначив собі, що Стівен Кінг вельми схожий на Роланда. Через різницю в віці ніхто не сприйняв би їх за близнюків, а от як батька й сина… Авжеж. Легко.

Роланд тричі ляснув собі по горлу, тоді ще й головою струснув. Цього виявилося недостатньо. Це не допомогло. Едді зачудовано й злякано побачив, як стрілець вклякає на колінах серед яскравого іграшкового мотлоху, прикладаючи собі до лоба покривлену долоню.

— Хайл, творець історій, — промовив він. — Вітають тебе Роланд Дескейн з Ґілеаду, це я, та Едді Дін з Нью-Йорка. Чи ти відкриєшся нам, як ми відкриваємося тобі?

Кінг розреготався. Після таких сильних слів, промовлених Роландом, Едді вразив цей сміх.

— Я… чоловіче, цього бути не може. — А тоді до самого себе: — Чи може, може?

Роланд, стоячи так само навколішках, проваджував собі далі, ніби чоловік у воді щойно не сміявся і ні слова не проказав.

— Чи ти бачиш нас такими, якими ми є насправді, і те, що ми робимо?

— Ви, либонь, стрільці, якщо ви дійсно справжні. — Кінг уважно вдивлявся у Роланда крізь свої товсті скельця. — Стрільці, що шукають Темну вежу.

«Так воно й є, — подумав Едді, а голоси наростали і сонце зблискувало на синій воді. — Достоту так».

— Правду кажеш, сей. Ми потребуємо допомоги й підтримки, Стівене з Бриджтона. Можеш ти нам їх надати?

— Містере, я не знаю, хто ваш товариш, але щодо вас… чоловіче, то я вас створив. Ви не можете стояти там уже тому, що єдине місце, де ви насправді існуєте, розташовується тільки отут. — Він вдарив собі по лобі кулаком, немов пародіюючи Роланда. Тоді показав на будинок. Той його будинок, типу ранчо. — І ще там. Там ви теж існуєте, я гадаю. У шухляді стола, а може, в ящику в гаражі. Ви незакінчений текст. Я про вас не згадував уже цілих… цілих…

Голос його стишився. Ось він почав похитуватись, як робить той, хто прислухається до ледь чутної, чарівної музики, а потім коліна йому підігнулись. Він упав.