Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 80

— Давай повернемося до Волтера. Ми можемо потеревенити трохи про нього?

Мія показала, що вона терпляче погоджується, але Сюзанна не дуже повірила її жесту. Коли ще Мія мала перед собою вільні вуха, до яких вона могла вкладати все, що їй захотілося б розповісти? Та, либонь, ніколи, спливло на думку Сюзанні. А питання, які озвучувала Сюзанна, сумніви, які вона висловлювала… деякі з них напевне блукали в голові у самої Мії. Вони швидко блокувалися, як вочевидь блюзнірські, та все ж, подивімося правді в очі, ця жінка аж ніяк не була дурною. Хіба що ота її навіженість робила її такою. Сюзанна гадала, що має рацію щодо цього.

— Сюзанно, тебе джміль вкусив за язика, чи що?

— Та ні, я просто подумала, яке це мусило бути полегшення, коли він прийшов до тебе.

Мія замислилася, а потім посміхнулась. Посмішка її перемінила, вона стала схожа на дівчинку, щиру і сором’язливу. Сюзанні довелося нагадати самій собі, що цій личині не варто довіряти.

— Авжеж! Так воно й було! Саме так і було!

— Після того, як ти дізналася про своє призначення і що через нього ти опинилася тут у пастці… Після того, як бачила Вовків, що підготувалися до прийому дітей і операцій над ними… Після всього цього з’являється Волтер. Фактично, диявол, але він принаймні тебе бачить. Він принаймні може вислухати твою оповідку. І він робить тобі пропозицію.

— Він сказав, що Багряний Король дасть мені дитину, — промовила Мія і ніжно обхопила руками величезну кулю свого черева. — Мого Мордреда, якому ось-ось настане час прийти на світ.

ДВАНАДЦЯТЬ

Мія знову показала пальцем на 16 Експериментальну станцію Дуги, яку вона назвала Доґаном Доґанів. Тінь посмішки ще блукала в неї на губах, але в ній не залишилося більше радості чи тріумфу. Очі її світилися страхом і, либонь, благоговінням.

— Там вони мене змінили, зробили мене смертною. Колись таких місць було багато — їх мусило бути багато, — але я готова заставити все своє майно, що на весь Внутрішній світ, Серединний світ і Прикінцевий світ — це єдине, яке залишилося. Це місце чудесне і водночас воно жахливе. От туди мене і забрали.

— Я не розумію, що ти маєш на увазі.

Сюзанна подумала про свій Доґан. Котрий, звичайно, походив від Джейкового Доґана. Звісно, місце було незвичайне, з миготінням отих усіх лампочок і купою телеекранів, але ж ніскільки не жахливе.

— З-під нього і під замком ідуть підземні ходи, — сказала Мія. — У кінці одного з них — двері, що прочиняються на той бік Краю грому, де лежить Калья, просто під кінцевим краєм темряви. Крізь ті двері Вовки вирушають у свої рейди.

Сюзанна кивнула. Це багато чого пояснювало.

— А діточок вони тягають тим самим шляхом?

— Зовсім ні, леді, якщо тебе це розрадить; як і чимало інших, двері, крізь які Вовки потрапляють із Федіка до Кальї, відчиняються лише в один бік. З іншого боку їх не існує.

— Тому що це не магічні двері, так?

Мія посміхнулась і кивнула, поплескавши її по коліну.

Сюзанна подивилася на неї схвильовано.

— Чергова подвійна штука.

— Ти так вважаєш?

— Так. Тільки цього разу Близнюк із Близнюком — це магія й наука. Ірраціональне й раціональне. Божевільне й розважене. Байдуже, які застосовувати терміни, це така проклята дубль-пара, що присутня геть у всьому.

— Ага? Ти так вважаєш?

— Саме так! Магічні двері — як ті, що знайшов Едді, а ти мене крізь них доправила у Нью-Йорк — відкриваються в обидва боки. А от двері, котрі «Північний центр позитроніки» створив їм на заміну, коли відступив Прим і зблякла магія… ці двері діють лише в один бік. Я правильно зрозуміла?

— Гадаю, так, атож.

— Може, у них не вистачило часу, щоб вирахувати, як досягти двосторонньої телепортації до того, як зсунувся світ. У будь-якому разі Вовки потрапляють до Кальї крізь двері, а повертаються назад до Федіка потягом. Правильно?

Мія кивнула.

Сюзанні вже не здавалося, що вона просто вбиває час. Ця інформація стане в пригоді пізніше.

— А коли люди Короля, ті, що отець називає їх «ницими», поколупаються в головах дітей, що відбувається далі? Назад крізь двері з ними, я гадаю — крізь ті, що під замком? Назад до проміжного табору Вовків. А далі потягом додому?

— Атож.

— Навіщо вони взагалі беруть на себе цей клопіт із їх поверненням?

— Леді, мені того не знати, — далі Мія продовжувала вже тихіше: — Є й інші двері під замком Дискордії. Інші двері під руїнами. Ті двері, що ведуть… — вона облизнула губи. — Що ведуть до тодешу.

— Тодешу?.. Я знаю це слово, але не розумію, що поганого у…

— Є безліч світів, твій дін має рацію щодо цього, але якщо навіть ці світи містяться зовсім поряд, як оті численні Нью-Йорки, — між ними все одно існує безмір. Уяви собі простір між внутрішньою й зовнішньою поверхнями стіни будинку. Простір, де завжди темно. Та нехай там і завжди темно, хіба це означає, ніби там порожньо? Як ти гадаєш, Сюзанно?

«У темряві тодешу ховаються монстри».

Хто це казав? Роланд? Напевне вона пригадати не змогла, та й яка різниця, хто саме? Здається, вона зрозуміла, що мала на увазі Мія, і, якщо зрозуміла вона правильно, це ще жахливіше.

— Пацюки у стінах, Сюзанно. Кажани у стінах. Усілякого роду і виду кусюча комашня й кровососи у стінах.

— Перестань, я собі вже це уявила.

— Ті двері під замком — одна з їхніх помилок, щодо цього я не маю сумнівів — відкриваються взагалі в нікуди. У темряву між світами. У темряву тодешу. Але не порожню. — Голос її впав до ледь чутного шепоту. — Ці двері призначені для найзліших ворогів Багряного Короля. Їх кидають у морок, де вони можуть жити — осліплі, заблукалі, збожеволілі — довгі роки. Але врешті-решт щось їх там обов’язково знаходить і пожирає. Монстри, про жахливість яких нам, з нашою уявою, навіть сама думка нестерпна.