Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 74

Сюзанна проявляла нетерпіння.

— Ти так і збираєшся тут стовбичити комала-коровою весь день? Вивертай сорочку! І заправ її тепер у джинси.

— На… Навіщо?

— Так виглядатимеш інакше, — коротко пояснила Сюзанна, хоча причина полягала не в тім. Їй хотілося побачити себе нижче талії. Якщо її ноги належать Мії, вони напевне мусять бути білими. Її причаровувала (і трохи нудила) думка, що вона могла стати якоюсь двоколірною напівкровкою.

Мія трохи загаялася, тручи пучками цупку тканину сорочки там, де вона була найбільше заплямована кров’ю, над лівою груддю. Над серцем. Вивернути! У холі з дюжину напівсирих ідей промайнуло в її голові (дістати фігурку черепашки й заворожити людей у крамничці — чи не єдина з них, що, можливо, могла бути втіленою), а от щоб просто надягти навиворіт цю чортову сорочку, до цього вона не додумалась. Це лише свідчило про те, як їй гадалося, що вона надто панікувала там. А от тепер…

А чи потрібна їй Сюзанна на той короткий час, поки вона перебуватиме у велелюдному й заплутаному місті, яке так сильно відрізняється від тихих приміщень замку і тихих вулиць Федіка? Усього лише щоб провести її звідси до перехрестя Шістдесят першої і Лексингворт-авеню?

— Лексингтон, — промовила ув’язнена в ній жінка. — Лексингтон. Ти ж ніяк не можеш правильно запам’ятати назву, хіба ні?

Так. Істинно так. Але ж не існувало ніякої причини, що змушувала б її забувати таку просту назву, хай вона й не має диплома Моргаузу, і взагалі пристойної освіти, але ж вона не дурна. Тож чому…

— Чого? — спалахнула вона. — Чого це ти усміхаєшся?

— Нічого, — відповіла жінка всередині неї… але усміхатися не перестала. Вона ледь не реготала. Мія чітко це відчувала, і це їй не подобалося. Нагорі, в кімнаті № 1919, Сюзанна кричала на неї голосом, в якому змішалися жах і гнів, звинувачувала Мію у зраді її коханого, її чоловіка, котрого вона трималася. І то була правда, і Мія від того відчувала сором. Їй не подобалося це відчуття, адже їй більше подобалося, коли жінка всередині неї вила й ридала, абсолютно збентежена. Усмішка її нервувала. Теперішня версія цієї жінки з коричневою шкірою намагалася загнати її на слизьке; вона, либонь, гадала, що вже загнала її на слизьке. Чого, звісно, статися не могло, вона ж бо перебувала під протекцією Короля, проте…

— Ану кажи мені, чого ти усміхаєшся!

— Ах, та це зовсім неважливо, — відповіла Сюзанна, тільки тепер тоном іншої, тієї, що звали Детта. Ту Мія взагалі не переварювала. Вона її навіть трохи побоювалася.

— Та просто був колись такий дядюн, золотко, на ім’я Зигмунд Фройд — білий мазафака, але аж ніяк не йолоп. Так от він казав, що коли якась людина постійно щось забуває, то вона так робить, можливо, тому, що їй самій якраз і хочеться про те забути.

— Дурня якась, — холодно промовила Мія. З кабінки, де відбувалася їхня ментальна балачка, Мія почула, як відчинилися двері і до туалету зайшли ще дві — ні, либонь, три, а то й чотири — дами, вони щебетали своєю пташиною мовою і хихотіли так, що Мія зціпила зуби. — Чому б це мені хотілося забути місце, де на мене чекають, щоб допомогти мені народити моє маля?

— Еге ж, отой Фройд — той білодупий мазафака, мудрагель із Відня, котрий усе собі курив сигари, — так от, він довів, що в нас під розумом є ще й інший розум, він його називав несвідомим чи підсвідомістю, коротше, якоюсь там свідомістю. Я аж ніяк не запевняю, ніби така штука насправді існує, а переповідаю лише те, що він сказав.

(«Перебийся день», — сказав їй Едді, вона точно була цього певна і тепер намагалася це робити, якомога краще, сподіваючись тільки, що ці її дії не доведуть до того, що буде вбито і Джейка, і Каллагена.)

— Старий пес Фройд, — провадила далі Детта. — Він казав, що підсвідомий чи несвідомий розум у багатьох випадках мудріший за той розум, що нагорі. Він прогризається крізь фуфло швидше за той розум, що нагорі. От і твій, може, розуміє те, про що я тобі оце всю дорогу говорю, що отой твій приятель Сейр ніщо інше, а всього лиш поцоватий брехливий мудак, котрий хоче забрати твого малюка і, ну, я не знаю, порубати його та згодувати з тієї миски його м’ясо вампірам, ніби собакам, наче то ніяка не дитина, а якась «Пурина Вамп»…

— Замовкни! Стули свою брехливу пельку!

Біля умивальників жінки з пташиними голосами сміялися так верескливо, що Мія відчула, ніби в неї очі розріджуються і ось-ось потечуть із очниць. Їй хотілося вискочити з кабінки, вхопити їх за голови і втопити ними у дзеркало, бити знову і знову, аж поки їхньою кров’ю там не буде заляпано все, аж до стелі, а мізки…

— Спокійно, спокійно, — промовила жінка всередині неї, і знову це був голос Сюзанни.

— Вона бреше! Та курва БРЕШЕ!

— Ні, — відповіла Сюзанна, і в цьому єдиному слові прозвучало достатньо переконливості, щоб послати стрілу страху просто Мії в серце. — Вона каже, що думає, доказів не має ніяких, але й не бреше. Давай, Міє, вивертай сорочку.

Вибухнувши наостанок своїм сльозогінним реготом, жінки з пташиними голосами залишили туалет. Мія почала стягувати сорочку через голову, оголивши груди Сюзанни, кольору кави з невеличкою додачею молока. Її соски, завжди крихітні, як ті ягідки, тепер набагато побільшали. Соски чекали на ротик.

На внутрішній поверхні сорочки плями лише ледь-ледь проступали. Мія наділа її навиворіт, а потім розстебнула джинси, щоб заправитися. Сюзанна дивилася, мов зачарована, на місце трохи вище чубчика волосся на лобку. Там її шкіра світлішала до кольору молока з невеличкою додачею кави. Нижче йшли білі ноги жінки, з котрою вона бачилася на замковій галереї. Сюзанна розуміла, що, якби Мія зовсім спустила джинси, їй би відкрилися подряпані, побиті гомілки, які вона вже бачила, коли Мія — справжня Мія — задивилася у Дискордії на червоне сяйво, що позначало замок Короля.