Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 69


К оглавлению

69

— Дурень, — сказав Генрі, проте вибачливо добродушним тоном, яким великі й видатні подеколи обдаровують дрібних і дурненьких. — Коротше, моя думка така, що всі ті люди, котрі кубляться, інвестуючи у «Майкрософт», «Макінтош» і, ну, не знаю, у якийсь довбаний «Нервус-Норвус-Спід-Даял-Чіпс», всі вони тільки те й роблять, що збагачують Білла Гейтса та того Стіва довбаного грошовитого Джобса. Все це комп’ютерне лайно розвалиться і згорить не пізніше 1995 року, всі експерти так вважають, а люди ще й у них інвестують? Довбані лимони кидаються зі скелі у довбаний океан.

— Дійсно, довбані лимони, — погодився Едді і відкинувся спиною на все ще теплий дах, щоб Генрі не міг побачити, як нелегко йому утримуватися від реготу. Він бачив мільярди лимонів компанії «Санкіст», що дріботять до високих урвищ, всі вдягнені у червоні тренувальні шортики і маленькі білі кросівки, як у рекламному кліпі М&М по телевізору.

— Авжеж, але хотілося б мені, аби я вклався у той довбаний «Майкрософт» десь так року 1982-го, — сказав Генрі. — Ти можеш собі уявити, що акції, які тоді продавалися по п’ятнадцять баксів, тепер продаються по тридцять п’ять? От лажа!

— Лимони, — промовив мрійливо Едді, задивившись на вичахаючі кольори вечірньої зорі. Тоді йому залишалося жити менше місяця в своєму світі — в тому, де Кооп-Сіті розташовується у Брукліні, і завжди там був, — а в Генрі залишався всього місяць життя, крапка.

— Авжеж, — сказав Генрі, лягаючи поряд з ним. — Знав би ти, братику, як мені хотілося б потрапити у вісімдесят другий.

П'ЯТНАДЦЯТЬ

Раптом, не випускаючи руку Тауера зі своєї, він сказав:

— Я з майбутнього. Ви ж знаєте це, чи не так?

— Я знаю, що він мені сказав, що це так, — кивнув Тауер в бік Роланда, намагаючись звільнити руку. Та Едді не відпускав.

— Послухайте мене, Кел. Якщо послухаєте і діятимете, як я вам скажу, ви заробите вп’ятеро, а то і вдесятеро більше, ніж те ваше пустище може коштувати на ринку нерухомості.

— Вельми серйозна балачка людини, котра навіть шкарпеток не носить, — сказав Тауер, знову намагаючись звільнити руку. Але Едді не відпускав. Колись він не зміг би її втримати, подумалось йому, але тепер його руки стали сильнішими. І воля теж.

— Вельми серйозна балачка людини, котра бачила майбутнє, — уточнив він. — І те майбутнє належить комп’ютерам, Келе. Майбутнє за «Майкрософтом». Ви можете запам’ятати це?

— Я зможу, — сказав Аарон. — «Майкрософт».

— Ніколи не чув про такий бренд, — сказав Тауер.

— Не чули, — погодився Едді. — Бо його, либонь, ще навіть не існує. Але скоро з’явиться і стане великим. Комп’ютери, запам’ятали? Комп’ютери для кожного, чи принаймні так планувалося. Так буде плануватися. А очолюватиме це діло Білл Гейтс. Саме Білл, ніякого Вільяма.

Раптом йому промайнула думка, що оскільки цей світ відрізняється від того, де росли вони з Джейком, — світ Клаудії-і-Інесс Бахман, замість Берил Еванс, — то, можливо, в ньому великий комп’ютерний геній зватиметься не Гейтс, можливо, це буде якийсь Чін-Го-Фак чи ще хтозна-хто. Але він також розумів, що це малоймовірно. Цей світ був дуже близьким до його світу: ті самі машини, бренди («Кока-Кола» й «Пепсі», а не «Нозз-А-Ла»), портрети тих самих персон на грошах. Він гадав, що може покластися на Білла Гейтса (не кажучи вже про довбаного Джобса), що ті вигулькнуть там, де він сподівався.

З одного боку, його це навіть не обходило. Кельвін Тауер з багатьох поглядів був справжнім мудаком. Але з іншого — Тауер протистояв Андоліні й Балазару, скільки міг. Він утримав ділянку. І тепер у Роланда в кишені лежав договір на її продаж. Вони заборгували Тауеру справедливу відплату за те, що він її їм продав. Це ніяк не може стосуватися їхньої приязні чи неприязні до самого Кельвіна, що тільки на краще для нього.

— Отже, «Майкрософт», 1982-го ви зможете купити їхні акції по п’ятнадцять доларів. А 1987-го — де я, скажімо так, перебував на довгих канікулах — одна така акція коштуватиме вже тридцять п’ять. Підйом сто відсотків. Навіть трохи більше.

— Це лише ваші слова, — промовив Тауер, нарешті спромігшись звільнити свою руку.

— Якщо він це каже, — подав голос Роланд, — отже, це правда.

— Скажіть спасибі, — промовив Едді. Він усвідомив, що намовляв Тауера зробити великі інвестиції, базуючись на теревенях обдовбаного нарика, але вирішив, що наразі мав на це підстави.

— Гайда, — промовив Роланд, крутячи на свій манер пальцями. — Поїхали, якщо ми збираємося побачитись з тим письменником.

Едді прослизнув за кермо Джонової машини, раптом зрозумівши, що ніколи більше не побачить ні Тауера, ні Аарона Діпно знову. Ніхто з них не побачить, за винятком отця Каллагена. Почалися розставання.

— Удачі вам, — сказав він їм. — Хай вам щастить.

— І вам, — відповів Діпно.

— Так, — сказав Тауер, уперше його голос втратив буркотливість. — Щасти вам обом. Довгих днів і щасливих ночей, чи як там говориться.

Місця якраз вистачало розвернутися, не здаючи назад, тому Едді зрадів — він ще не зовсім був готовий до заднього ходу, поки ще ні.

У той час як Едді повертав машиною в напрямку Рокет-роуд, Роланд озирнувся через плече і помахав. Для нього це було абсолютно незвичайним жестом, і усвідомлення цього, либонь, відбилося на обличчі в Едді.

— Гра наближається до кінця, — промовив Роланд. — Все йде до того, заради чого я працював, чого чекав довгі роки. Наближається кінець. Я його відчуваю. А ти?

Едді кивнув. Це було схоже на той момент у музичній композиції, коли всі інструменти починають притьмом рухатися до якогось неминучого приголомшливого апофеозу.

69