Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 28

— А твої запори?

— Що?

— Всю решту життя кишечник у тебе працюватиме, як хронометр, — промовила Сюзанна, тримаючи перед ним черепашку. — Ти коли зазвичай ходиш?

— Отрасу після снітанку.

— Отже, так і буде. На все життя. Тільки якщо ти кудись поспішатимеш, скажімо… на важливу зустріч чи щось таке, просто промов слово… Матурин, і охота в тебе пропаде до наступного ранку.

— Матурин.

— Правильно. А тепер катай.

— А мені не можна взяти собі sköldpadda?

— Ні, не можна. Іди собі.

Він зрушив місця, тоді зупинився, озирнувся. Щоки в нього були мокрі, але вираз обличчя лукавий, жартівливо хитрий.

— Мапуть, я її таки заперу, — промовив він. — Мапуть, вона належить мені по праву.

— Цікаво побачити, як тобі це вдасться, — це зринула думкою Детта, але Сюзанна, котра, принаймні тепер, відчувала свою відповідальність за долю їхньої схибнутої трійці, заткнула її: — Що таке? Скажи-но, чому ти так вважаєш, друже мій? Прошу.

Лукавий вираз не зник з його обличчя. Не хитруй з хитруном, — ніби промовляв він.

Так принаймні здавалося Сюзанні.

— Матс, Матурин, — промовив він. — Матурин. Матс. Розумієте?

Сюзанна зрозуміла. Почала щось пояснювати йому про збіг у звучанні, а тоді подумала: Калья — Каллаген.

— Розумію, — врешті сказала вона. — Але sköldpadda не належить тобі. І мені вона не належить також.

— А кому вона тоді належить? — це печальне запитання прозвучало: «А кому вона тотінелешить»?

І перш ніж встиг втрутитися здоровий глузд (чи хоч би цензурувати її), вона щиросердо виклала геть усе, що було в неї на душі і в серці: сей, черепаха належить Вежі. Темній вежі. І за волею ка я її туди поверну.

— Хай допоможуть тобі боги, леді-сей.

— І тобі, Матсе. Довгих тобі днів і приємних ночей.

Шведський дипломат пішов, вона провела його очима, а тоді опустила погляд на фігурку черепахи і промовила: «Дивовижна історія, друже Матсе».

Мію не цікавила черепаха, вона переймалася лише однією річчю.

— Він казав про готель. Там є телефон?

ТРИ

Сюзанна-Мія поклала черепашку до кишені своїх синіх джинсів і змусила себе ще перечекати двадцять хвилин на парковій лаві. Цей час вона приємно витратила на милування своїми вирослими знов ногами (неважливо, кому вони належать, просто вони такі гарні) і на ворушіння пальцями ніг у своїх нових

(крадених)

туфлях. Заплющивши очі, ненадовго викликала пульт керування в Доґані. Тривожних вогників там побільшало, і машинерія під підлогою гуркотіла гучніше, але стрілка на індикаторі СЮЗАННА-МІЯ лише трішечки просунулась углиб на жовте поле. Як вона й очікувала, по долівці пішли тріщини, але на вигляд вони були не такими вже й загрозливими. Ситуація не перший сорт, але якось вони її переживуть.

— Чого ти дожидаєшся? — зарепетувала Мія. — Чому ми тут іще сидимо?

— Я даю можливість шведові виконати наше завдання в готелі і вшитися, — відповіла Сюзанна.

А коли вирішила, що часу минуло достатньо для того, щоб він зробив все що треба, підібрала торби, підвелася, перейшла Другу авеню і вирушила по Сорок шостій вулиці в бік готелю «Плаза-Парк».

ЧОТИРИ

У холі панувало приємне денне світло, розсіяне навскісними панелями з зеленуватого скла. Сюзанна ніколи не бачила такого гарного приміщення — окрім храму Святого Патрика, малося на увазі, — але почувалася в ньому якось відчужено.

«Бо це ж майбутнє», — зринула думка.

Господи, ознак цього майбутнього тут було повно. Автомобілі на вигляд менші й абсолютно інші. Чимало молодих жінок, як вона запримітила, тепер ходять з оголеними нижче пупа черевами, з бретельками ліфчиків напоказ. Цей феномен трапився їй на очі разів п’ять на Сорок шостій дорогою до готелю, перш ніж вона второпала, що це не виняткова погрішність, а такий дивний вивих моди. У її часи, якби в якоїсь жінки засвітилася бретелька (або хоч дюйм комбіне пішов гуляти вулицею, як тоді казали), та бідолаха вмент шукала б притулку в найближчій вбиральні, аби привести себе до ладу. А щодо голого черева…

«Тоді було б не уникнути арешту будь-де, окрім Коні-Айленду, — подумалось їй. — Поза всякими сумнівами». Але найбільше враження на неї справило те, що важко було виразити словами: місто виглядало набагато більшим. Воно гуділо й гриміло довкола неї. Воно вібрувало. З кожним подихом вона відчувала його неповторний, фірмовий смак. Жінки, що перед готелем чекали на таксі (і з бретельками напоказ, і без), були суто нью-йоркськими жінками; швейцари (цілих два), що махали таксистам, були суто нью-йоркськими швейцарами; таксисти (вона чудувалася, як багато серед них було темношкірих, а один, вона помітила, був навіть у тюрбані) були суто нью-йоркськими таксистами, але всі вони були… іншими. Світ забіг уперед. Це відчувалося десь так, ніби її Нью-Йорк року 1964-го був резервною бейсбольною командою. А цей уже грав у якійсь вищій лізі.

Вона ненадовго затрималася посеред вестибюля, дістала з кишені черепашку, щоб заспокоїтися. Ліворуч від неї розташовувався салон. Там сиділи, балакали дві жінки, і Сюзанна задивилася на них, не вірячи власним очам, як високо в них були оголені ноги, що стирчали з-під коротких спідниць (та яких там спідниць, ха-ха). І це ж були не тінейджерки, не якісь кралечки з коледжу, цим жінкам було щонайменше за тридцять (хоча вона мала підозру — їм могло бути й за шістдесят, хтозна, як далеко могла просунутися наука за останні тридцять п’ять років).