Носила вона його на шиї, їй подобалося відчувати його в себе між грудьми, а тут з’явилася якась невідома жінка, ця курва, і намагається його зняти.
Під час боротьби з Мією наперед вирвалась Детта. Детта абсолютно не мала успіху, намагаючись повернути собі контроль над Роландом, але ж Мія — це не Роланд з Ґілеаду. Руки Мії безсило випустили шкіряну поворозку. Її лідерство похитнулося. І водночас Сюзанна відчула, як тіло їй прохромив черговий біль переймів, змусивши її зігнутися й застогнати.
— Його треба залишити! — кричала Мія. — Інакше вони учують і твій, і його запах! Твого чоловіка! Тобі таке не сподобається, повір!
— Хто? — спитала Сюзанна. — Про кого ти кажеш?
— Неважливо, зараз нема часу. Та якщо він піде за тобою — а я знаю, ти впевнена, що він так і зробить, — вони не мусять отримати його запах. Я залишу перстеник тут, де він його знайде. Потім, якщо буде на те воля ка, ти знову його носитимеш.
Сюзанна хотіла було сказати, що перстеник можна добре помити, змити з нього запах Едді, але розуміла, що Мія має на увазі не простий запах. Це кільце кохання, і його запах залишається назавжди.
Але хто його учує?
Вовки, гадала вона. Справжні Вовки. Ті, що в Нью-Йорку. Вампіри, про яких розповідав Каллаген, і ниці люди. Чи хтось там ще є? Хтось ще гірший?
— Допоможи мені! — ридала Мія, і вкотре Сюзанна не в змозі була опиратися цьому її плачу. Дитя, можливо, належить Мії, а може, й не їй, воно може бути монстром, а може, й ні, але її тіло хотіло його народити. Його воліли побачити її очі, хоч яким воно буде, і вуха її воліли почути його плач, навіть якщо плач той звучатиме як гарчання.
Вона зняла перстеник, поцілувала, а потім поклала при стежині, де Едді напевне його помітить. Бо знала, що принаймні сюди він шукати її прийде.
А потім що? Вона не знала. Їй здалося, вона пригадує, як їхала верхи на чомусь вгору більшу частину стежки, стежки, що вела до Печери дверей.
Потім темрява.
(не темрява)
Не суцільна чорнота. Щось там жевріло. Телеекрани, котрі наразі не показували нічого, а лише мерехтіли м’яким сірим світлом. Приглушений звук двигунів; клацання реле. Це був
(Доґан Джейків Доґан)
якийсь пункт керування. Можливо, місце, яке вона сама збудувала, може, це була її уявна версія збірного будиночка, що його Джейк надибав на західному березі річки Вайє.
Наступний ясний спогад — повернення до Нью-Йорка. Очі були для неї віконцями, крізь які вона могла визирати, в той час як Мія забирала туфлі в якоїсь переляканої жінки.
Сюзанна тоді знову виступила наперед, благаючи допомоги. Вона хотіла рухатись далі, сказати тій жінці, що їй потрібно до шпиталю, до лікарів, що вона ось-ось мусить народити, а з нею щось негаразд. Перш ніж вона встигла щось вимовити, її скрутило новим болем, ще жахливішим, глибшим за будь-який з тих, що вона переживала за все своє життя, гіршим навіть за той, який вона відчувала, коли втратила ноги. Хоча цей… цей…
— О Боже.
Але Сюзанна не встигла продовжити, як Мія, знову захопивши владу, її заткнула, а жінці пригрозила, що, якщо їй набреде в голову звернутися до поліції, вона втратить дещо набагато цінніше за пару туфель.
— Міє, послухай, — звернулася до неї Сюзанна. — Я можу знову це зупинити, гадаю, що зможу, але ти мусиш мені допомогти. Мусиш сісти. Якщо ти десь хоч трохи не посидиш, сам Господь Вседержитель не допоможе тобі вгамувати перейми, ти не зможеш затримати пологи. Ти це розумієш? Ти чуєш мене?
Мія зрозуміла. На мить вона застигла на місці, дивлячись на жінку, яку щойно пограбувала. А потім мало не лагідно запитала в Сюзанни: «Куди мені піти?»
Сюзанна відчула, що її узурпаторка тільки тепер усвідомила, в якому гігантському місті вона опинилась, звернула увагу на стрімкий вир пішоходів, ріки залізних екіпажів (кожний третій такий яскраво жовтий, що аж очам боляче) і вежі, такі височенні, що хмарного дня не видно їхніх верхівок.
Дві жінки дивилися на чуже місто крізь спільну пару очей. Сюзанна знала — це її місто, але в багатьох сенсах воно вже не її. Вона поїхала з Нью-Йорка 1964 року. Скільки років відтоді прожило це місто? Двадцять? Тридцять? Яка їй різниця. Не на часі зараз цим перейматися.
Їх спільний погляд зачепився об невеличкий парк по той бік вулиці. Перейми наразі трохи вщухли, тож коли з’явився сигнал ЙДІТЬ, чорна жінка, щодо вагітності якої мала сумніви Труді Дамаскус, ступаючи повільно, проте впевнено, перейшла вулицю.
На тому боці, біля фонтана й металевої скульптури, стояла лава. Побачивши черепаху, Сюзанна трохи втішилась, це було схоже на те, ніби Роланд залишив тут для неї знак, який сам він назвав би сіґулом.
— Стрілець теж вирушить на пошуки мене, — сказала вона Мії. — Тобі не варто забувати про його здібності.
— Я робитиму те, що маю робити, — відповіла Мія. — Ти хочеш подивитися папери тієї жінки. Навіщо?
— Я хочу з’ясувати, який зараз час. Газета мені про це розкаже.
Коричневі руки витягли з полотняної сумки «Бордерз» скручену газету, розгорнули її й піднесли до синіх очей, котрі ще сьогодні зранку були так само коричневими, як і ці руки. Сюзанна побачила дату — 1 червня 1999 — і здивувалася. Не якихось двадцять чи навіть тридцять років, а цілих тридцять п’ять.
До цього моменту Сюзанна не усвідомлювала, як мало вона замислювалась про шанси цього світу на виживання. Її сучасники, люди, котрих вона знала в своєму минулому житті, — друзі-студенти, борці за громадянські права, товариші по чарці та ревні аматори фолк-музики — всі вони тепер у доволі поважному віці. А декотрі, звісно, вже й померли.