Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 121

121

Коли Мія останнього разу відштовхувала Сюзанну геть, відриваючи її по живому від її думок, щоб шкереберть закинути в темряву, Сюзанна усвідомила, як тотально ця вибаглива, жахлива курва оволоділа її єством. Їй ясно було, чому Мія так поводилась — заради малюка. Питання полягало в тім, чому вона сама, Сюзанна Дін, дозволяла так поводитися з собою. Бо була одержимою раніше? Бо так звикла до присутності чужинки всередині себе, як колись Едді звик був до героїну?

Їй стало страшно від того, що саме це і може бути правдою.

Безпросвітна коловерть. А коли вона знову розплющила очі, вони дивилися на той самий хижий місяць, що висів над Дискордією, і пульсуюче червоне сяйво

(кузня Короля)

на обрії.

— Сюди! — гукнув жіночий голос, точно так, як він гукав до того. — Сюди, тут не так сильно дме!

Сюзанна опустила очі й побачила, що так само, як під час свого попереднього візиту на цю галерею, вона знову не має ніг і сидить на тій самій недолугій бідарці. І та сама жінка, висока й гарна, з розвіяним вітром чорним волоссям, кличе її. Звісно, що Мія і решта тутешнього пейзажу — не більш реальні, ніж туманні спогади Сюзанни про бенкетну залу.

Вона подумала: «Федік натомість був реальний. Тіло Мії присутнє тут так само, як моє там, де його цієї самої миті тягнуть крізь кухню ресторану Діксі-Піґ, де невимовно жахливі наїдки готують для нелюдських клієнтів. Ця замкова галерея — намарене Мією місце, її схованка, її Доґан».

— Сюди, до мене, Сюзанно з Серединного світу, і подалі від Сяйва Багряного Короля! Сховайся від вітру в затишку цього мерлону!

Сюзанна крутнула головою.

— Кажи, що хотіла сказати, Міє, та й годі вже. Ми народжуємо дитя — атож, якимсь чином ми робимо це разом, — і щойно воно з’явиться на світ, ми квити. Ти й так отруїла мені життя, тож уже досить.

Мія дивилася на неї з безнадійним розпачем, живіт її надимав серапе, волосся її метлялося за спиною, розвіяне вітром.

— Та це ж ти сама прийняла отруту, Сюзанно! Це ти сама її ковтнула! Атож, коли дитя було ще нерозквітлою насіниною в твоєму череві!

Чи й правда так? А якщо так, котра з них запросила на гостину Мію як вампіршу, якою вона насправді й є? Сюзанна чи Детта?

Сюзанна гадала, що жодна з них.

Вона гадала, що насправді це могла зробити Одетта Голмс. Одетта, котра завжди була покірливим янголятком. Одетта, котра любила своїх ляльок, навіть попри те що більшість з них були такі ж білі, як її прості бавовняні трусики.

— Чого ти хочеш від мене, Міє, нічия дочко? Кажи, і врешті покінчимо з цим!

— Скоро ми ляжемо разом — і то в цілком реальному вимірі, щоб народити дитину. І в мене до тебе єдине прохання — якщо трапиться якась можливість мені втекти звідти з моїм малюком, допоможи мені цим шансом скористатися.

Сюзанна замислилась. Серед диких скель і бездонних ущелин реготали гієни.

Дошкуляв крижаний вітер, але біль, що раптом угризся їй у черево, був гіршим. Той самий біль вона відзначила на обличчі в Мії, і знову спливла думка, що все її буття перетворилося на переповнені дзеркальними відображеннями нетрі. Та в будь-якому разі, що за біда — дати таку обіцянку? Такий шанс навряд чи випаде, але якщо навіть трапиться, чи хотілося б їй, щоб істота, яку Мія мріє назвати Мордредом, потрапила до рук людей Короля?

— Так, — сказала вона. — Добре. Якщо випаде нагода допомогти тобі втекти з ним, я допоможу.

— Будь-куди! — схлипнула Мія хрипким шепотом. — Навіть… — Вона замовкла. Ковтнула клубок, що був став їй у горлі. — Навіть у морок тодешу. Бо для мене то не кара, якщо я блукатиму довічно з моїм синочком при мені.

«Для тебе, може, й ні, сестрице», — подумала Сюзанна, але нічого не сказала. По правді, так її вже нудило від Міїних капризів.

— А якщо нам не випаде шансу вирватись на волю, — завершила Мія. — Тоді вбий нас.

Хоча тут, нагорі, не чутно було інших звуків, окрім виття вітру й реготу гієн, Сюзанна відчувала, що її фізичне тіло перебуває в русі, зараз його зводили вниз сходами. Усе начиння реального світу за найтоншою з мембран. Здатність Мії транспортувати її у цей світ, особливо під час нестерпно болючих переймів, виказувала у ній присутність великої сили. Погано, що неможливо ту силу хоч якось загнуздати.

Вочевидь, Мія помилково сприйняла тривалу мовчанку Сюзанни за незгоду, бо поспішила у своїх жорстких гуарачах по дузі хідника замкової галереї і вже ледь не бігла, коли наблизилася до того місця, де у недоладному, незграбному візку сиділа Сюзанна. Вона вчепилася Сюзанні в плечі й почала її трясти.

— Ось що! — пінилася вона. — Убий нас! Краще хай нас разом смерть забере, аніж… — Вона завмерла, а далі продовжила тоскним, гірким тоном: — Мене морочили весь цей час? Так же?

І тепер, коли надійшла нарешті ця мить, Сюзанна не відчувала ні тріумфу, ні співчуття, ані жалю. Вона лиш кивнула.

— Вони хочуть з’їсти його? Нагодувати його трупом отих жахливих стариганів?

— Я майже певна, що ні, — відповіла Сюзанна. А тим часом серце їй нашіптувало, що якимсь чином це таки буде пов’язано з канібалізмом.

— Я їм зовсім не потрібна, — промовила Мія. — Я лише нянька, ти ж сама мене так називала? Вони ж мені навіть не дадуть його потримати, правда?

— Не думаю, — сказала Сюзанна. — Можливо, ти побудеш при ньому з півроку, годуватимеш, але навіть… — Вона струснула головою, закусила губу, наглий напад переймів прохромив їй черево і крижі, перетворивши всі м’язи на скло. Коли біль трішки вщух, вона закінчила: — Навіть щодо цього я маю сумніви.

121