Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 116

116

«Довго це не триватиме, — подумала вона голосом, що належав почасти Сюзанні, а почасти Детті. — Атож, мем. Цей малюк мчить зі швидкістю експреса!»

Але невдовзі біль трохи вщух. Вона зірвала вогнегасник зі стіни, націлила його акуратний чорний ріжок на палаючу панель і натиснула кнопку. Ринула піна і почала покривати пломені. Почулося злобне шипіння і сморід, мов від горілого волосся.

ВОГОНЬ… ПОГАС, оголосив Голос Доґана. ВОГОНЬ… ПОГАС. І вмить, перемінивши акцент на пещену вимову британського лорда, продовжив: МУШУ СКАЗАТИ, НАДЗВИЧАЙНО ПЕРФЕКТНО ЗРОБЛЕНО. АБ-СО-ЛЮТ-НО МИСТЕЦЦЦЬ-КИ!

Вона знову подолала мінне поле долівки Доґана, ухопила мікрофон і натиснула його вмикач. Угорі, на одному з іще діючих телеекранів, вона побачила, що Мія вже пішла і якраз переходить Шістдесяту вулицю.

Та раптом Сюзанна побачила на екрані зелений тент з карикатурним поросям і серце в неї обірвалося. Це не Шістдесята, це вже Шістдесят перша вулиця. Крадійка курва-мамуня вже біля своєї мети.

— Едді! — закричала вона в мікрофон. — Едді або Роланде! — Та що за чортівня, чому це вона тільки на них зациклилася. — Джейк! Отче Каллаген! Ми підійшли до Діксі-Піґ і будемо народжувати цю бісову дитину! Прийдіть по нас, якщо можете, але будьте обережні!

Вона знову подивилася на екран. Мія вже перейшла вулицю і дивилася на зелений козирок ресторану. Завагалася. Чи здатна вона прочитати цей напис: ДІКСІ-ПІҐ? Напевне, що ні, проте зображення вона впізнає. Усміхнене, закопчене порося.

Та тепер ще й інтенсивні перейми почалися, отже, довго вагатися вона не буде.

— Едді, я мушу йти. Я кохаю тебе, золотий мій! Пам’ятай це, що б не трапилося! Ніколи про це не забувай! Я кохаю тебе! І це… — В око їй впав напівкруглий індикатор, що містився на панелі поза мікрофоном. Стрілка на ньому покинула червоний сектор. Сюзанна подумала, що вона залишатиметься на жовтому полі, поки триватимуть пологи, а потім повернеться на зелене.

Так воно й буде, якщо нічого не піде шкереберть.

Вона усвідомила, що все ще тримає в руці мікрофон.

— Це Сюзанна-Мія, кінець передачі. Хай береже вас Бог, хлопці. Бог і ка.

Вона поклала мікрофон і заплющила очі.

ДВАНАДЦЯТЬ

Сюзанна вмить відчула, що з Мією відбулася переміна. Хоча вона вже прийшла до Діксі-Піґ і перейми в неї рішуче посилилися, Мія шугала думками деінде. Думала вона про Одетту Голмс і те, що Майкл Швернер називав проектом «Літо в Міссісіпі». (Натомість його самого білі оксфордські трудяги називали жидком.) Емоційна атмосфера, до якої знов повернулася Сюзанна, була гнітючою, в ній усе заклякло, немов у повітрі перед шаленою вересневою грозою.

— Сюзанно, Сюзанно, Денова дочко!

— Що, Міє?

— Я погодилася стати смертною.

— Ти це казала.

І справді, у Федіку Мія виглядала смертною. Смертною і страшенно вагітною.

— Але ж мені не дісталася більшість із того, що й робить цінним таке короткочасне життя. Правда? — У її голосі звучала невимовна журба, але гіркого здивування в ньому було ще більше. — Ти могла б мені про це розповісти, але на це нема часу. Вже нема.

— Тікай геть звідси, — промовила Сюзанна без особливої надії. — Візьми таксі, поїдь до лікарні. Міє, ми все подолаємо разом. Може, навіть зможемо виростити його разо…

— Якщо я народжу його не тут, а деінде, він помре і ми помремо разом з ним. — Вона говорила з цілковитою переконаністю. — А я маю його народити. Мене обдурили у всьому, окрім мого малюка, і я його народжу. Але… Сюзанно… Поки ми ще туди не ввійшли… ти тоді згадала про свою матір.

— Я збрехала. Це я сама була в Оксфорді. Збрехати було легше, ніж пояснювати щось про мандри крізь час у паралельних світах.

— Покажи мені правду. Покажи мені свою матір. Покажи, благаю тебе!

Не було часу зважувати всі «за» і «проти», що крилися в цьому проханні; його слід було або моментально виконати, або відмовити. Сюзанна вирішила виконати.

— Дивись, — сказала вона.

ТРИНАДЦЯТЬ

У Країні Пам’яті завжди той самий час — Теперішній.

Там є Незнайдені Двері.

(о, втрачене)

і коли Сюзанна їх знайшла і прочинила, Мія побачила жінку з темним, зачесаним назад волоссям і пронизливими сірими очима. На шиї в неї висить камея. Вона, ця жінка, сидить біля кухонного столу, у вічному пасмі сонячного світла. У цьому спогаді завжди десять хвилин на третю після полудня, жовтень 1946 року, Велика війна закінчилась, по радіо співає Ірен Дей і завжди пахне імбирним печивом.

— Одетто, іди-но сюди, посидь зі мною, — каже ця жінка від столу, її мати. — Покуштуй ось солоденького. Ти така гарненька, дівчинко.

І вона посміхається.

О, втрачене, оплакане вітром, привидом повертається знов.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Цілком прозаїчна картина, скажете ви, і матимете рацію. Дівчинка приходить додому зі школи, в одній руці в неї сумка з підручниками, у другій — торба з фізкультурною формою, на ній біла блузка і картата спідничка-плісе, гольфи з бантиками по боках (чорне і помаранчеве — кольори її школи Св. Анни). Біля кухонного столу сидить її мати, дивиться на дочку і пропонує їй з’їсти імбирного печива, щойно з духовки. Це лише одна мить з мільйонів тих, що промайнули, єдиний крихітний атом, з яких складається життя. Але від побаченого в Мії перехопило подих,

(ти така гарненька, дівчинко!)

вона чітко побачила те, чого не розуміла раніше: яким безцінним даром може бути материнство… якщо, і це головне, йому дозволено безперешкодно розвиватися своїм шляхом.

116