Сюзанна, дочка Дена, вирішила, що все могло бути й набагато гірше.
Вуличний музика розташував свої причандали під кафе, що звалося «Чорний ром і патока». Перед ним лежав розкритий гітарний кейс, його внутрішню оксамитову оббивку пурпурового кольору (точно такого відтінку, як килим у спальні сея Кінга, провіщаймо амінь) усіяно було монетами й банкнотами саме таким чином, щоб будь-який дивом необізнаний перехожий одразу зрозумів, що саме він мусить зробити. Музикант сидів на міцному дерев’яному ящику, що був точнісінькою копією того, з якого виголошував свої проповіді преподобний Гарріген.
Деякі ознаки вказували на те, що на сьогоднішній вечір його робота вже добігає кінця. Він одяг куртку, на рукаві якої красувався логотип команди «Нью-Йорк Янкіз», і картуза, де над козирком ішов напис:
Ще недавно перед ним мусила лежати табличка, але тепер вона вже перемістилася до гітарного кейса, написом донизу. Принаймні Мія все одно б не добрала, що там було написано, аж ніяк.
Він скинув на неї оком, посміхнувся і перестав перебирати струни. Вона показала йому одну з тих купюр, що залишилися в неї, і сказала:
— Я дам її тобі, якщо ще раз заграєш ту пісню. Всю цілком, зараз.
Молодому чоловікові було на вигляд років двадцять, і хоча ніяким особливим красенем він не виглядав, з тим його блідим, рябуватим лицем, золотим колечком у ніздрі й сигаретою, що стирчала в кутку рота, чимось він вабив. Роздивившись, чий портрет на банкноті, яку вона йому показувала, він витріщив очі.
— Леді, за п’ятдесят баксів я зіграю вам всі пісні Ралфа Стенлі, які тільки знаю… а знаю я їх чимало.
— Нам буде достатньо й одної тієї, — промовила Мія і кинула гроші. Банкнота пурхнула у кейс вуличного музики. Він споглядав її граційний політ, не зовсім у це вірячи. — Швидше. — сказала Мія. Сюзанна мовчала, але Мія відчувала, що вона слухає. — У мене обмаль часу. Грай.
Таким чином гітарист, що сидів на ящику перед кафе, почав грати пісню, котру Сюзанна вперше почула у «Голодному я», пісню, яку вона сама співала бозна на скількох фолк-тусівках, пісню, яку одного разу вона заспівала біля мотелю в Оксфорді, штат Міссісіпі. А наступного дня їх усіх запроторили до тамтешньої в’язниці. На той час ті три молоді хлопці, реєстратори на голосування, що місяць, як пропали безвісти, вже лежали в міссісіпському чорноземі десь неподалік Філадельфії (їх потім знайшли у Лонгдейлі, ну ж бо, алілуя й істинний амінь). А горезвісний Білий Молот знову почав вимахуватися по білих задуп’ях Півдня, але вони все одно співали. Одетта Голмс — усі до неї звертались Дет у ті дні — почала саме цю пісню, а тоді до неї приєдналися інші, хлопці співали «чоловік», а дівчата «жінка». Й ось тепер, ув’язнена в Доґані, що став її Гутабом, Сюзанна слухала, як її знову співає цей юнак, народжений пізніше від тих страшних старих часів. Греблю, що відгороджувала її пам’ять, прорвало геть, і Мію, котра не була готова до злої сили тих спогадів, піднесло цією хвилею.
У Країні Пам’яті завжди один і той же час — Теперішній.
В Краї Колись цокотять годинники… але їхні стрілки ніколи не рухаються.
Там є Незнайдені Двері.
(О, загублені)
і пам’ять — це ключ, яким вони відкриваються.
Їхні імена Чейні, Гудмен, Швернер; вони ті, кого 19 червня 1964 року вразив Білий Молот.
О Дискордія!
Вони живуть у готелику «Блу Мун Мотор», у негритянській частині Оксфорда, штат Міссісіпі. Цей мотель належить Лестерові Бамбрі, чий брат Джон — пастор Першої афроамериканської методистської церкви Оксфорда, ну ж бо, алілуя й істинний амінь.
10 липня 1964 року, рівно місяць з того дня, як пропали Чейні, Гудмен і Швернер. Через три дні після їх зникнення десь на околицях Філадельфії у церкві Джона Бамбрі відбулися збори і місцеві негри-активісти пояснили тим трьом дюжинам (чи близько того) білих волонтерів з Півночі, що в світлі того, що трапилося, вони, звісно, вільні повернутися додому. І дехто з них поїхали додому, славімо Господа, але Одетта Голмс і ще вісімнадцять волонтерів залишилися. Так. Вони живуть у мотелі «Блакитний Місяць». Й іноді увечері вони збираються на задньому дворі, і Делберт Андерсон приносить свою гітару, і вони співають.
Вони співають «Мене буде звільнено»; вони співають «Джона Генрі», давай, гати залізякою (великий Бооже, Бооже-Бомба); вони співають
«Відлітаючи з вітром»; вони співають
«Блюз марнування часу» Преподобного Гері Девіса, вони збиваються на сміх, співаючи його ризиковані вірші: долар є долар, а центи є центи, маю повну хату дітей і всі вони не мої; вони співають
«Більше я не марширую»; вони співають
в Країні Пам’яті, в Краї Колись, вони співають
в самому розпалі своєї юності, в силі своїх тіл, при здоровому глузді вони співають, заперечуючи Дискордію
заперечуючи кан той,
стверджуючи Ґана Творця, Ґана Винищувача зла,
вони не знають цих імен,
вони знають усі ці імена
серце співає те, що мусить
кров знає, що мусить знати кров
на Шляху Променя наші серця знають всі тайни
і так вони співають,
співають,
Одетта починає, а Делберт Андерсон грає на гітарі; вона співає:
«Я дівчина постійної печалі… бачила горя на своїм віку… прощавай вже… штат Кентуккі…»
Отак і Мію затягло крізь Незнайдені Двері просто у Країну Пам’яті, перенесло просто до порослого бур’янами заднього двору «Блакитного Місяця», готелика Лестера Бамбрі, отак вона й почула….