Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 109

109

«Змія в саду, — подумав Каллаген. — Той Стівен Кінг, котрий, припустімо, мене вигадав, можливо, існує лише в одному зі світів, але чи можна закластися, що „Північний центр позитроніки“ не існує геть у всіх? Звісно, бо це знаряддя Багряного Короля так само, як і „Сомбра“ його знаряддя, і бажає він того самого, чого за всю історію бажав будь-який схиблений на владі диктатор: бути повсюди, володіти усім, а по суті, контролювати цілий всесвіт».

— Або занурити його у темряву, — промурмотів він.

— Отче! — нетерпляче покликав його Джейк. — Отче!

— Іду, іду, — відгукнувся він і з повними жменями блискучих жетонів поспішно рушив до Джейка.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Бокс 883 видав ключ одразу після того, як Джейк вкинув до нього дев’ять жетонів, але хлопець продовжував їх кидати, аж поки там не зникли усі двадцять сім. Почервоніння за склом маленького вічка під номером бокса показало, що досить.

— По максимуму, — задоволено промовив Джейк. Вони так і розмовляли між собою отим пониженим тоном «боронь-бо розбудити немовля», і в цьому довгому, схожому на печеру приміщенні справді стояла тиша. Джейк гадав, що в робочі дні о восьмій ранку та о п’ятій вечора тут починається суцільний бедлам, коли люди виходять і заходять до станції метро внизу, дехто з них зберігає свої речі у короткотермінових, тих, що приймають монети, камерах. А зараз сюди крізь ескалаторну шахту лише допливав примарний відгомін розмов, що точилися у декількох поки ще відкритих крамницях нагорі, та знизу гуркіт чергового потяга підземки.

Каллаген обережно попхав боулінг-торбу у вузький отвір. Попхнув її якомога глибше під тривожним поглядом Джейка. Відтак він зачинив бокс, а Джейк обернув ключ.

— Бінго, — сказав хлопець, кладучи ключ собі до кишені. А тоді тривожно: — Воно спатиме?

— Гадаю, так, — відповів Каллаген. — Спало ж у мене в церкві. Якщо знову переломиться якийсь Промінь, можливо, воно прокинеться і почне творити лихо, проте якщо переломиться Промінь…

— Якщо переломиться Промінь, ніяке інше лихо вже не матиме значення, — завершив за нього фразу Джейк.

Каллаген кивнув.

— Єдине, що… ну, сам розумієш, куди ми йдемо. І знаєш, хто на нас, скоріш за все, там чекає.

Вампіри. Підлі люди. Либонь, якісь інші слуги Багряного Короля. Імовірно, Волтер, чорний чоловік у каптурі, котрий подеколи міняє свою личину й форму, називаючись Ределлом Флеґом. А може, навіть сам Багряний Король власною персоною.

Авжеж, Джейк це знав і розумів.

— Якщо ти володієш доторком, — продовжував Каллаген, — варто припустити, що хтось із них теж ним володіє. Є ймовірність, що вони здатні вичепити з наших з тобою голів місце схованки і номер бокса. Ми підемо туди і спробуємо її забрати, але мусимо пам’ятати, що шанси на невдачу ми маємо вельми високі. Я жодного разу в житті не стріляв із вогнепальної зброї, і ти теж — вибач мені, Джейку, — ти теж поки що не досвідчений, не загартований у битвах ветеран.

— Парочку я вже маю на своєму рахунку, — заперечив Джейк.

Він згадав про свій досвід з Гешером. І, звичайно, про Вовків.

— Схоже, тут усе буде інакше, — мовив Каллаген. — Просто я хочу сказати, що нам може бути дуже непереливки, якщо вони захоплять нас живцем. Якщо до цього дійде. Розумієш?

— Не хвилюйся, — відповів Джейк втішливо-крижаним голосом. — Не хвилюйся про це, отче. Ми не дамося живими.

П’ЯТНАДЦЯТЬ

Опинившись надворі, вони знов почали шукати собі таксі. Дякувати чайовим покоївки, Джейк упевнився, що в них залишилося майже достатньо грошей, щоб оплатити поїздку до Діксі-Піґ. А ще він мав таку думку, що варто їм лише зайти до Піг і всяка потреба в готівці — чи у будь-чому іншому — зникне геть.

— Он машина, — показав Каллаген і замахав заклично рукою. Тим часом Джейк озирнувся на будівлю, з якої вони щойно вийшли.

— Ти певен, що ми залишаємо його тут в безпеці? — поставив він питання Каллагену, поки таксист завертав у їхній бік, беззастережно клаксонячи якомусь роззяві, що затуляв йому шлях до заробітку.

— Судячи зі слів мого друга, сея Магрудера, це найбезпечніше сховище у Нью-Йорку, — відповів Каллаген. — У п’ятдесят разів безпечніше за камери схову на Пенн-стейшн і Гранд-сентрал, казав він… і, крім того, тут є можливість довготермінового зберігання. Напевне, є й інші камери схову в Нью-Йорку, але, поки вони відкриються, нас вже тут не буде — в тому чи іншому значенні.

Таксі під’їхало. Каллаген притримав дверцята для Джейка, а слідом за ним до машини скромно вскочив і Юк. Перш ніж самому сісти в машину, Каллаген кинув останній погляд на вежі-двійнята Всесвітнього торговельного центру.

— Ця штука може гарненько пролежати тут аж до червня дві тисячі другого, якщо ніхто не вломиться і її не вкраде.

— Або, якщо не впаде будівля, не завалить там все.

Каллаген розсміявся, хоча в голосі Джейка не чулося жартівливості.

— Та ніколи. А якщо навіть… що таке якась одна скляна куля під ста десятьма поверхами з бетону і сталі? Хай навіть та куля сповнена глибокої магії? Гадаю, тут і гаплик настане цій гидоті.

ШІСТНАДЦЯТЬ

Джейк про всяк випадок наказав таксистові висадити їх на розі Лексингтон-авеню і П’ятдесят дев’ятої вулиці і, запитавши поглядом згоди в Каллагена, віддав водію все, окрім останніх двох доларів.

На розі Лекс і Шістдесятої Джейк показав на купу недопалків на тротуарі.

— Ось тут він був, — сказав він. — Той чоловік, що грав на гітарі.

Він нахилився, підібрав один недопалок і на хвильку затиснув його в кулаку.

109