Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 103

103

— Це місто насичене гріхом і хворе на беззаконня, — нарешті промовив проповідник. — Істинний Содом і непідробна Гоморра, готова ціль для Божої бомби, яка беззаперечно прилетить з неба, скажемо алілуя, скажемо солодкий Ісусе і промовимо амінь. Але саме це місце — воно гарне. Добре місце. А ви, хлопці, це відчуваєте?

— Так, — відповів Джейк.

— Ви це чуєте?

— Так, — відповіли в один голос Джейк і Каллаген.

— Амінь! Я боявся, воно припиниться, коли зруйнували маленьку крамницю делікатесів, що простояла тут багато-багато років. Але ж ні. Ці янгольські голоси…

— Так говорить Ґан уздовж Променя, — промовив Джейк.

Каллаген озирнувся до нього й побачив, що хлопець схилив набік голову, на його обличчі застиг вираз безжурної причарованості. Джейк проказав:

— Так говорить Ґан, і говорить голосом кан кала, який дехто називає янгольським. Ґан відкидає кан той; з веселим серцем безвинного він відкидає Багряного Короля і саму Дискордію.

Каллаген витріщився на нього переляканими очима, але Гарріген діловито кивав, ніби все це колись уже чув. А може, й справді чув.

— Після крамнички делікатесів тут було пустище, а потім побудували оце. «Другу Хаммаршольд-Плазу». І я подумав: «Ну от, тепер кінець і доведеться мені звідси переїжджати, бо хватка в Сатани міцна і його копита залишають глибокі відбитки в землі, і не ростиме там ані квітка, ані якийсь злак». Скажете сі-ла?

Він здійняв руки вгору, свої покручені старечі руки, тремтливі, з ознаками наближення хвороби Паркінсона, підняв обличчя до неба з тим одвічним виразом піднесення й покірливості.

— А вона так і співає, — сказав він і опустив руки.

— Сіла, — промурмотів Каллаген. — Правду ти кажеш, дякуємо тобі.

— Це квітка, — сказав Гарріген. — Одного разу я пішов туди подивитися. У холі, скажіть же хтось алілуя, я кажу, там, у холі, між вуличними дверми й ліфтами, тими, що возять на верхні поверхи, де бозна-скільки доларів крутиться, є крихітний садочок, він освітлюється сонцем крізь високі вікна, той садочок оточено оксамитовими шнурами, і табличка є там ДАРУНОК КОРПОРАЦІЇ «ТЕТ» НА ЧЕСТЬ РОДИНИ ПРОМІНЬ ТА В ПАМ’ЯТЬ ПРО ҐІЛЕАД.

— Справді? — радісна усмішка освітила лице Джейка. — Саме так, як ти розказуєш, сей Гарріген?

— Хлопче, щоб мені вмерти, якщо я брешу, Боог-Бомба! А посеред усіх там квітів росте одна-єдина дика троянда, та така гарна, що я, як її побачив, заридав, як оті, що ридали біля вод Вавилонських, великої ріки, що тече повз Сіон. І люди, що заходили й виходили звідти, з їхніми кейсами, набитими прибутками Сатани, багацько з них плакали теж. Плакали і йшли собі далі у своїх клятих бізнесових справах, ніби вони так нічого й не розуміють.

— Вони розуміють, — м’яко сказав Джейк. — Знаєте, що я думаю, містере Гарріген? Я думаю, що троянда стала їхньою сердечною таїною і, якщо будь-хто загрожуватиме їй, більшість із тих людей, щоб її захистити, будуть битися. Може, й на смерть. — Він поглянув на Каллагена. — Отче, нам треба йти.

— Так.

— Непогана ідея, — погодився Гарріген. — Бо, якщо очі мене не обманюють, сюди суне офіцер Бензик і краще б вам уже десь зникнути, перш він добереться. Я радий, синку, що твій кудлатий приятель залишився неушкодженим.

— Дякую, містере Гарріген.

— Славімо Бога, а з нього ж така сама собака, як і з мене, еге ж?

— Так, сер, — широко усміхнувся Джейк.

— Стережіться тієї жінки, хлопці. Вона вклала свою думку мені до голови. Я називаю це відьмацтвом. І вона була вдвох.

— Атож, двійнята, або, як то кажуть, твім, — промовив Каллаген і (сам не усвідомлюючи, що збирається робити, поки того не зробив) широко перехрестив проповідника.

— Дякую тобі за благословення, хоч би й язичницьке воно було, — явно розчулився Ерл Гарріген. А тоді повернувся в той бік, звідки наближався патрульний Нью-Йоркського поліційного департаменту, і бадьоро вигукнув:

— Офіцере Бензик! Приємно вас бачити, а що то у вас, чи, бува, не джем на комірі, славімо Бога!

І поки офіцер Бензик роздивлявся свій формений комір, шукаючи на ньому сліди джему, Джейк із Каллагеном накивали п’ятами.

П'ЯТЬ

— Ого-го, — стиха видихнув Джейк, коли вони наблизилися до яскраво освітленого готельного ганку. З білого «лімузина», удвічі більшого за будь-який із бачених у житті Джейком (а він їх бачив чимало, якось батько навіть узяв його з собою на вручення «Еммі»), вилазили регочучі чоловіки у смокінгах і жінки у вечірніх сукнях. Здавалося, вони йдуть безперервним потоком.

— Таки справді, — погодився Каллаген. — Нас із тобою принесло, як ото з чортових зубів та під мідні труби, еге ж?

— Нам тут узагалі не місце. Цю роботу мусили робити Роланд з Едді. Планувалося, що ми займемося пошуками Кельвіна Тауера.

— Очевидно, щось уважало інакше.

— Краще б те щось двічі помислило, — похмуро проказав Джейк. — Хлопець і священик з одним револьвером на двох? Курям на сміх. Хіба є в нас шанси, якщо в Діксі-Піґ сидить і чекає на свій вихідний день кодло вампірів і підлого люду?

Каллаген промовчав на це, хоча його лякала сама думка про перспективу рятування Сюзанни з Діксі-Піґ.

— Що то за казання ти проголошував про Ґана?

Джейк похитав головою.

— Сам не знаю, та й майже не пам’ятаю, що я там наказав. Гадаю, отче, це мені передалося через доторк. І знаєш звідки?

— Від Мії?

Хлопець кивнув. Юк дріботів позаду майже впритул, ледь не торкаючись своїм довгим писком Джейкових литок.

103